Дисертація є комплексним дослідженням неоміфологізмів у живописній творчості випускників НОАМА у 1980–1990-х років. Головна мета дослідження – вивчити сюжети, теми, образи і символи у живописі випускників Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури, які були створені у 1980–1990-х роках та стали частиною національного міфу, тобто усталилися в культурно-мистецькому просторі та зчитуються як питомо українські.Визначено, що питанню неоміфологізму та зв’язкам національних міфів із мистецтвом присвячено чимало праць, проте ступінь вивченості питання в українському мистецтвознавстві залишається невичерпним. Тематика не розглядалася комплексно, із залученням наукових розвідок суміжних дисциплін. Застосування міжгалузевого та контекстуального методів дослідження проявило перспективність дослідження та нові потенційні вектори, адже культурні міфи та національні міфологеми в мистецтві знаходяться на перетині таких галузей, як-от філософія, культурологія, образотворче мистецтво, мистецтвознавство, соціологія, психологія, а також нових галузей, як реклама та дизайн.Актуалізують тему і новітні наукові розвідки, здійснені за суміжними темами, а також достатня часова дистанція, яка дозволяє прослідкувати генезис ключових образів і символів та дає можливість визначити, які з них інтегрувалися в національну культуру й увійшли до сучасного українського міфу, а які були лише тимчасовим явищем. У дисертації визначено основні теми, символи, сюжети та образи, до яких зверталися київські художники на початку Незалежності, працюючи над національними темами. Це у свою чергу виявило не лише істинні патерни національної культури, а також проявило нав’язані радянським минулим стереотипи.Схарактеризовано типологію провідних жіночих образів, котрі сприймаються українським етносом як національні символи й тепер належать до культурного коду нації.Визначені головні джерела, до яких зверталися художники задля формування нової образно-пластичної мови. У прагненні повернути в мистецький дискурс власну історію та культуру художники жанрового живопису вдавалися до переосмислення тем і формальних ознак попередніх епох (особливо авангарду, українського бароко, давньоруського мистецтва доби Київської Русі та трипільських орнаментів) і народного мистецтва (передусім декоративно-ужиткового, особливо вишивки, ткацтва, лозоплетіння та гончарства).Встановлено роль сакрального мистецтва та окремих сюжетів у формуванні київського живопису наприкінці ХХ століття та значимість майстерні храмової культури під керівництвом М. А. Стороженка.Обґрунтовано провідну роль окремих символів як культурних кодів етносу (земля, ґрунт, глина, колесо, дім, мати, козак, кінь, дерево, степ, трипільський орнамент), які формують національну міфологію.Доведено, що національні травми займають важливе місце в культурі українського етносу, а також вплинули на формування самоідентифікації та стали частиною національного міфу. Наприкінці ХХ століття у живописній практиці сформувалися образи, якими послуговуються митці, звертаючись до окремих драматичних подій, які належать до національних травм, зокрема для зображення Голодомору 1932–1933 років.Практичне значення отриманих результатів полягає в узагальненні та систематизації строкатого розмаїття тем, ідей, сюжетів та образів на полотнах художників різних стилістичних та ідейних напрямів, з яких формувалося сучасне українське образотворче мистецтво. Міжгалузева тематика та отримані результати відкривають широкий потенціал можливостей застосування для підготовки навчальних матеріалів, практичного використання в галузях образотворчого мистецтва, мистецтвознавства, філософії, культурології, соціології, психології, а також в інших мистецьких дослідженнях.

Постачальник даних: УкрІНТЕІ (Український Інститут науково-технічної експертизи та Інформації)

  Завантажити автореферат