Дисертація містить теоретико-емпіричне дослідження становлення професійного мислення особистості у системі органів внутрішніх справ (ОВС). Визначено основні концептуальні підходи до аналізу сутності, структури та функцій мислення. До основних функцій професійного мислення віднесено діагностичну, стимулюваьну, інформуючу, розвивальну, компенсаторну, оцінювальну, самовдосконалювальну функції. За результатами експертних оцінок запропоновано факторну модель професійного мислення особистості у системі ОВС (на прикладі співробітників оперативних підрозділів), представлену сімома факторами: "Рефлексивність і чіткість мислення", "Інструментальна швидкість мислення", "Гнучка цілісність", "Діловитість, практичність", "Толковитість", "Адекватне відображення складності ситуації", "Цілісний контроль мислення". Виявлено особливості становлення та розвитку професійного мислення курсантів на навчально-академічному етапі професійного навчання (ІІ курс) та на навчально-професійному етапі (IV курс). З’ясовано особливості розвитку професійного мислення співробітників оперативних підрозділів ОВС. Визначено емпіричну модель становлення професійного мислення курсантів ВНЗ та співробітників оперативних підрозділів ОВС України, представлену восьма факторами: "Захисна аналітичність", "Емоційна гнучкість", "Реалістичне маніпулювання", "Несамостійність емоційної саморегуляції", "Розуміння емоцій інших"; "Антипроективна аналітичність", "Внутрішнє сприйняття успішності", "Байдужість до кар'єри".

Розглянуто питання визначення особливостей правового регулювання інформації, особливо конфіденційної, що має велике значення, оскільки вказаний вид інформації є персональними даними про фізичну та юридичну особу, які підлягають поширенню лише за згодою їх власників. Доведено, що з кожним днем інформаційні та інші технології розвиваються і доступ до конфіденційної інформації може стати менш захищеним, що порушує конституційні права громадян. Вирішення проблеми вбачається у можливості застосування комплексних засобів, які поєднують в собі охоронні та регулятивні засади, які також здатні швидко реагувати на зміни у суспільстві, економіці, політиці тощо. Адміністративно-правовий режим визначається як юридичний інструмент, правова конструкція, що надає змогу здійснити правове регулювання суспільних відносин у сфері правокористування конфіденційною інформацією. Доведено, що правові режими, встановлені нормативно-правовими актами різного рівня, найчастіше не діють через недостатню чіткість формулювань, відсутність необхідних елементів, що забезпечують реалізацію правового режиму, низький рівень юридичної техніки.

Розглянуто особливості запобігання хуліганству в Україні. Зазначено, що з розвитком суспільних відносин окремі приписи кримінального законодавства було піддано змінам і доповненням. Не обійшли стороною такі зміни і ст. 296 чинного Кримінального кодексу України, що були обумовлені як суто предметною необхідністю, спрямованою на зміцнення кримінально-правової охорони публічного порядку, так і системними варіаціями у галузі кримінального права, пов'язаними з необхідністю імплементації у чинне законодавство таких юридичних категорій, як "кримінальне правопорушення" та "кримінальний проступок". На сьогодні за чинним КК України хуліганство є кримінальним правопорушенням, що поділяється на види: кримінальний проступок (ч. 1 ст. 296 КК України) і злочин (ч. 2 - 4 ст. 296 КК України). З урахуванням особливостей призначення нормативних приписів кримінального законодавства України, що забороняють хуліганські дії, у системі кримінально-правового регулювання визначено систему обставин соціальної обумовленості кримінально-правової заборони хуліганських дій: історичні (відповідність історичним традиціям або змінам у суспільному житті); прогностичні (наявність можливості запобігання суспільно небезпечним діянням кримінально-правовими засобами, суспільна корисність і кримінально політична адекватність криміналізації (співрозмірність позитивних і негативних наслідків кримінально-правової заборони), наявність ресурсів для здійснення кримінального переслідування осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння); техніко-юридичні (системно-правова несуперечливість, чіткість і ясність мови, повнота та ненадмірність кримінально-правової заборони). Доведено думку про те, що кримінально-правова заборона хуліганських дій на рівні існування ст. 296 КК України не в повній мірі соціально обумовлена.

Здійснено теоретичне узагальнення та запропоновано нове вирішення науково-практичного завдання щодо правових та організаційних засад участі органів виконавчої влади (ОВВ) в управлінні державними комерційними підприємствами (ДКП) в Україні, окреслено напрями їх удосконалення та практичного застосування. Вперше запропоновано критерії оцінювання ефективності як діяльності уповноважених ОВВ з управління ДКП і діяльності органів управління самих підприємств із виокремленням в останніх соціальних критеріїв. Розроблено концептуальну схему організаційно-правових засад участі ОВВ в управлінні ДКП, змістовим ядром якої є організаційно-функціональне забезпечення процесу регулювання участі ОВВ в управлінні ДКП в Україні та напрями вдосконалення організаційно-правових засад участі ОВВ в управлінні ДКП в Україні. У концептуальній схемі організаційно-правових засад участі ОВВ в управлінні ДКП відображено: основні принципи участі ОВВ в управлінні ДКП; організаційне забезпечення та правове забезпечення участі ОВВ в управлінні ДКП; функції регулятора та суб'єкта управління; конкретизовано заходи з удосконалення організаційно-правових засад участі ОВВ в управлінні ДКП. Визначено основні принципи участі ОВВ в управлінні ДКП: чіткість і прозорість комерційних і соціальних цілей суб'єктів господарювання; винятковість державної власності; розмежування функцій власника та регулятора; функціонування при дотриманні транспарентності; професійність в управлінні суб'єктами господарювання; паритетність у регулюванні державними та приватними компаніями; соціальна відповідальність суб'єктів господарювання. Здійснено узагальнення наукових підходів до питання організаційних і правових засад участі ОВВ в управлінні ДКП відповідно до завдань дослідження. Визначено поняття організаційно-правових засад участі ОВВ в управлінні ДКП. Проаналізовано зарубіжний досвід участі ОВВ в управлінні державними підприємствами. Розглянуто ДКП як об'єкт управління, виявлено його специфічні ознаки, проаналізовано особливості управління ДКП залежно від їх виду та характеру діяльності. Досліджено правове забезпечення участі ОВВ в управлінні ДКП, виявлено його проблеми. Висвітлено організаційне забезпечення участі ОВВ в управлінні ДКП. Досліджено ефективність управління ДКП як сукупність ефективності реалізації функцій управління щодо ДКП із боку ОВВ та ефективності внутрішнього управління ДКП. Запропоновано наукове розуміння механізму участі ОВВ в управлінні державними підприємствами як комплексного механізму, що включає сукупність складових, визначальними серед яких є правове (рівні, форми, методи та засоби) й організаційне забезпечення (функції та інституції). Удосконалено наукові підходи до визначення співвідношення в діяльності ОВВ функцій регулятора (контролю, моніторингу та нормативно-правового регулювання) і суб'єкта управління (планування, призначення і звільнення керівників, внутрішній аудит, утворення, реорганізація та ліквідація), зважаючи на окремі групи підприємств. Надано пропозиції щодо вдосконалення організаційно-правових засад участі ОВВ в управлінні ДКП в Україні, зокрема з урахуванням зарубіжного досвіду.

Проаналізовано адміністративно-правові засади державного внутрішнього контролю у сфері реалізації права інтелектуальної власності. Встановлено, що епоха демократичних перетворень в українському суспільстві передбачає чіткість, збалансованість і ефективність функціонування державної влади. Важливе місце в забезпеченні цих вимог посідає державний внутрішній контроль. Визначено зміст державного внутрішнього контролю у сфері реалізації права інтелектуальної власності, який включає сукупність таких заходів, як спостереження, перевірка й аналіз, що використовують уповноважені органи виконавчої влади та посадові особи для виконання поставлених перед ними завдань. Правова природа внутрішнього контролю полягає в тому, що здійснювати його можуть лише органи виконавчої влади та посадові особи в межах, які визначені нормами права, з чітким визначенням завдань, сфери, об'єкта, форми та строків контролю і контролюючого органу. Виявлено завдання державного внутрішнього контролю у сфері реалізації права інтелектуальної власності. З'ясовано, що внутрішній контроль здійснюють органи виконавчої влади відповідно до повноважень, які визначають зміст їх діяльності. За сферою діяльності, що підлягає контролю, внутрішній контроль класифікують на внутрішньовідомчий, міжвідомчий і надвідомчий. Встановлено, що внутрішньовідомчий контроль у галузі інтелектуальної власності передбачає здійснення контрольних дій Міністерством розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства, одним із завдань якого є забезпечення, формування та реалізація державної політики у сфері інтелектуальної власності. Здійснення безпосереднього державного внутрішньовідомчого контролю покладено на державних інспекторів із питань інтелектуальної власності. Міжвідомчий контроль у сфері інтелектуальної власності здійснюють центральні органи виконавчої влади міжгалузевої компетенції і міністерства України та інші центральні органи виконавчої влади (служби, агентства, інспекції). Надвідомчий контроль здійснює Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої влади.

Мета дослідження - осмислення та означення змістовних відмінностей понять та явищ правового нормотворення і правової нормотворчості. Методика дослідження представлена сукупністю філософських та загальнонаукових методів. Визначальними серед яких є порівняльний та герменевтичний, а також соціокультурний та аксіологічний підходи. Результати. Показано, що понятійно-термінологічна точність правових розвідок є однією із підвалин проведення якісних досліджень. Доводиться, що строгість та чіткість у застосуванні понятійного апарату у правових дослідженнях сприяє більш повному розкриттю специфіки правових феноменів, а також є показником рівня філософської і загальної культури дослідника. Таким чином, проведене дослідження буде сприяти удосконаленню понятійно-термінологічного апарату теорії права та філософії права. Наукова новизна. В роботі доводиться, що поняття "правове нормотворення" та "правова нормотворчість" не є тотожними, а позначають різні, за своєю сутті, процеси формування правових норм. Практична значимість. Результати дослідження можуть бути використані у подальших філософсько- та теоретико-правових наукових розвідках, підготовці спецкурсів.

Місцеве самоврядування - невід'ємна складова частина демократичного державного устрою. Місцеву раду формують депутати, як представники спільних інтересів мешканців громади. Саме від депутатів мешканці громад очікують діяльності, спрямованої на благо всієї громади. Неактивна громадянська позиція, безініціативність та недостатність знань стає результатом переміщення всієї влади безпосередньо голові. За таких умов виникає загроза безконтрольності в діяльності голови територіальної громади і керованого ним апарату ради. Аналіз наявних правових основ реалізації контрольної функції суб'єкта місцевого самоврядування - депутата місцевої ради, під час виконання ним своїх повноважень, окреслення проблем та правових прогалин під час організації процесу його діяльності - тема даної роботи. Депутат є представником інтересів територіальної громади села, селища, міста чи їх громад. Прав і повноважень у депутата місцевої ради чимало, однак неналежна чіткість національного законодавства не сприяє повною мірою їх реалізації на практиці. Можливість здійснення депутатом місцевої ради функцій контролю можуть визначити локальні документи, зокрема реіламент місцевої ради, рішення, що стосуються порядку управління комунальним майном. Водночас такі документи не достатньою мірою зможуть визначити належну кількість важелів впливу на стосунки з іншими суб'єктами господарювання, представницькими органами влади, підприємствами та посадовими особами системи органу місцевого самоврядування, що функціонують та здійснюють господарську діяльність на території громади. Отже, наявне нормативно-правове підгрунтя процесу децентралізації місцевого самоврядування не містить в достатній кількості алгоритму дій під час реалізації функції контролю як органом місцевого самоврядування, так і представниками громади - депутатами, тому нагальною потребою сьогодення є створення нової або внесення змін до вже наявної правової бази, яка б містила покрокову інструкцію реалізації повноважень, прав та обов'язків представників інтересів територіальної громади, виборців свого виборчого округу.

Проаналізовано процесуальний порядок звільнення від кримінальної відповідальності. Запропоновано вперше розглядати інститут звільнення від кримінальної відповідальності як таке соціально-правове явище, яке є результатом досить тривалих теоретичних дискусій, правозастосовного досвіду, постійного реформування та удосконалення законодавства, ефективність якого передбачає узгодженість правових положень, чіткість систематизації та виокремлення певної сукупності процесуальних норм, у яких би були відтворені особливості різних видів звільнення від кримінальної відповідальності (загальні, спеціальні, умовні тощо), враховувалися вікові особливості неповнолітніх (що доведено на виявлених прикладах недоліків законодавства). Доведено важливість процесуальної складової в понятті звільнення від кримінальної відповідальності, що відтворюється у таких його ознаках (крім урегульованості нормами КПК) - відмова держави від засудження особи, яка втратила попередню суспільну небезпечність; відмова від застосування щодо неї заходів примусу кримінально-правового та кримінально-процесуального характеру; здійснення звільнення на підставі ухвали суду про закриття кримінального провадження та звільнення підозрюваного (обвинуваченого) від кримінальної відповідальності. Пропонується розглядати "процесуальний порядок звільнення від кримінальної відповідальності" як певну системну сукупність правових норм, спрямованих на реалізацію підстав застосування звільнення від кримінальної відповідальності, визначених у КК; у яких визначено (регламентовано) послідовність дій (етапів) кримінального провадження; визначені межі досудового розслідування, його мінімально можливий обсяг; процесуальний статус суб’єктів кримінально-процесуальних відносин з приводу реалізації звільнення від кримінальної відповідальності; вимоги до змісту та форми рішень, які приймаються на різних етапах реалізації інституту звільнення від кримінальної відповідальності Обґрунтовано необхідність законодавчого визначення різного процесуального порядку застосування звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням ПЗВХ та звільнення від покарання із застосуванням ПЗВХ, що сприятиме розмежуванню їхньої правової сутності та єдиного розуміння та тлумачення у правозастосуванні.

Дисертаційна робота є ґрунтовним, комплексним завершеним науковим дослідженням проблематики впливу збройного конфлікту на правову систему. Сформульовано ряд наукових положень і висновків запропонованих особисто здобувачем, що характеризуються науковою новизною, мають важливе теоретичне та прикладне значення. Авторкою сформульоване розуміння природи збройного конфлікту як досягнення такого ступеня протистояння між противниками (організованими недержавними збройними групами, державами, їх збройними коаліціями), яке супроводжується використанням збройних ресурсів, що спирається на політичні, економічні та культурні спроможності сторін-противників, з метою досягнення певних політичних цілей, зокрема нав’язування противнику власних інтересів, отримання контролю над частиною території противника або завоювання суверенної держави, а також людськими жертвами та заподіянням шкоди критичній інфраструктурі. Розроблено алгоритм системного аналізу впливу збройного конфлікту на правову систему (а також аргументовано доцільність його використання): за допомогою якого вдалося виявити вплив збройного конфлікту на правові системи Югославії та України. Відтак, здійснено правову характеристику югославського федералізму до збройного конфлікту в Югославії на основі розробленого алгоритму, в тому числі звернено увагу на співвідношення джерел права та його принципи, зміст прав та обов'язків югославського громадянина, при цьому використано порівняльно-правовий метод дослідження. У процесі дослідження виявлено порушення ідеологічної та інституційної рівноваги між суб’єктами федерації; модель югославського федералізму як спроби реалізації принципів радянської моделі федералізму, що призвело до переходу від федерації до конфедеративного союзу держав; джерело права СФРЮ, яким вважався робітничий клас та формальність управлінських інститутів; недостатню чіткість вертикальних зв'язків між союзними органами влади і органами влади суб'єктів федерації та зростання економічної самостійності республік. З’ясовано, що процес розпаду Югославії скоріше є природним, адже відбулася реальна трансформація югославської політико-правової системи в сторону демократизації та впливу ліберальних концепцій. Крім цього, зауважено що процедура утворення нових суб’єктів внаслідок збройного конфлікту в Югославії та в ході російсько-української війни має суттєві відмінності. Авторкою досліджено особливості правового регулювання в Україні під час російсько-української війни, а саме з’ясовано, що готовність України до зовнішньої агресії була не достатньо сформованою в частині застосування відповідних юридичних засобів під час вторгнення РФ. Проаналізовано нормативно-правові акти, які визначають статус окупованих територій та учасників збройного конфлікту та встановлюють особливий правовий режим. Крім цього, виявлено, що вплив збройного конфлікту також залежить від обраних державою методів для його протистояння та припинення, а також ступеня участі міжнародної спільноти в конфлікті та активність з метою його вирішення. У подальшому було визначено юридичні наслідки збройних конфліктів на території колишньої Югославії та російської-української війни. З’ясовано, що питання вибору та зміни правової системи, особливо в період збройних конфліктів, має очевидний внутрішньополітичний характер і пов’язане з фундаментальними умовами існування суспільства й держави. Відтак, встановлено, що у ході військового конфлікту відбувається трансформація національної правової системи, стрижнем чого виступають життєво важливі компоненти національних інтересів, зокрема забезпечення прав і свобод людини, державного суверенітету і непорушності державних кордонів. Крім цього, внаслідок незаконної анексії Криму, підтримки сепаратистів в окремих районах Донецької та Луганської областей, що переросло у повномасштабне вторгнення РФ в Україну відбувається трансформація механізмів розв’язання військових конфліктів.

З'ясовано, що проблема естетичної культури юриста як прояву духовності належить до тих гуманітарних проблем, які прийнято називати "вічними". Вона особливо актуалізується у драматичні періоди людської історії, один із яких нині, зокрема, переживає й Україна, коли принципово нові життєві явища та обставини коригують способи та засоби життєвого вибору і соціального самовизначення індивідів. Радикальні зміни у світосприйнятті людини змушують кожного особисто осмислити нові суспільні реалії, визначити свої світоглядні установки, усвідомити своє місце та роль у процесі суспільної трансформації. За таких обставин проблеми духовності (зокрема, естетичної культури як прояву духовності) набувають статусу найважливіших. Наголошено, що питання про духовну сутність естетичного у праві виникало у зв'язку з дослідженням суті естетичного та його категоріального статусу в різні епохи. Проте недостатня чіткість, окресленість, а отже, і недостатньо всебічний аналіз спричинені властивостями соціальної практики та пізнання, роллю духовного компонента в житті соціуму та життєдіяльності людини, особливостями становлення та розвитку самої естетики. Доведено, що зростання уваги до цієї проблеми пов'язане з аналізом таких аспектів сутності естетичного: його онтологічного та феноменологічного змісту, співвідношення об'єктивного та суб'єктивного, раціонального та ірраціонального, ролі гармонії у розгортанні його сутності, співвідношення естетичного і творчого. Водночас, саме прагнення до дослідження таких типів духовності, як наука, мораль, релігія, та порівняння їх з естетичним сприяє виявленню характерних рис останніх як самостійних сфер людської життєдіяльності та осягненню закономірностей і особливостей естетичного, розширенню сфери його аналізу через всебічне охоплення як зовнішнього, так і внутрішнього світу людини. Розкрито питання раціональної сфери естетико-правової свідомості, що формується в результаті освоєння естетичного досвіду за допомогою понять, категорій естетики, мистецтвознавства та інших наук. Знання про естетичні якості праці, природи, побуту, мистецтва виконують найважливіші функції у формуванні естетичної культури юриста. Вони сприяють теоретичному оформленню смакових переваг, оцінок, переконань і є однією з теоретичних засад наукового світогляду особи.

дослідженню принципу правової визначе- ності у теоретико-прикладному вимірі. Визначено поняття принципу правової визначеності, його правову природу та місце в системі принци- пів права. Проаналізовано зміст принципу через виділення його цінніс- них елементів. Розкрито концепцію легітимних очікувань та проведено її зв’язок з передбачуваністю. У монографії широко представлений га- лузевий аспект принципу правової визначеності та особливості його дії ПРАВОВА ВИЗНАЧЕНІСТЬ ЯК ЯВИЩЕ ПРАВОВОЇ ДІЙСНОСТІ 11 1.1. Підходи до розуміння правової визначеності, змістовний та семантичний аналіз категорії 11 1.2. Історичне підґрунтя формування концепції правової визначеності у теоретико-правових дослідженнях 36 1.3. Методологія дослідження правової визначеності 61 Висновки до розділу 1 89 Розділ 2. ПРАВОВА ВИЗНАЧЕНІСТЬ ЯК ПРИНЦИП ПРАВА 93 2.1. Правова природа принципу правової визначеності та його місце серед інших правових принципів 93 2.2. Структура принципу правової визначеності, його складові елементи 129 2.3. Взаємозв’язок правової визначеності та верховенства права ...^ ^ 186 Висновки до розділу 2 Д .* 220 Розділ 3. КОНЦЕПЦІЯ ЛЕГІТИМНИХ ОЧІКУВАНЬ ТА її ЗВ’ЯЗОК З ПРАВОВОЮ ВИЗНАЧЕНІСТЮ 224 ЗЛ. Поняття легітимних очікувань як складової принципу правової визначеності 224 3.2. Передбачуваність та межі захисту легітимних очікувань 261 3.3. Дискреція органів державної влади та легітимні очікування 283 Висновки до розділу 3 306 Розділ 4. ПРАВОВА ВИЗНАЧЕНІСТЬ- ДІЯ І ЗАСТОСУВАННЯ 312 4.1. Правова визначеність у нормотворчій практиці 312 4.2. Прикладні виміри правової визначеності: галузевий аспект 348 4.3. Правова визначеність при притягненні особи до юридичної відповідальності 378 Висновки до розділу 4 410 ВИСНОВКИ 416 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 424 Присвячую моїм батькам Зіновію Петровичу та Галині Іванівні Якобчукам ВСТУП У перехідний трансформаційний період особлива увага у правових дослідженнях приділяється принципам права. Одно¬стайно відзначаючи їх визначальну роль, науковці, проте, розхо¬дяться у підходах до їх визначення і класифікації, що не дивно, адже принципи інкорпоровані в саму матерію права, невіддільні від нього, і завданням науковців залишається досліджувати й ана¬лізувати їх зміст. У цьому сенсі правові дослідження видаються особливо важливими, оскільки пересічним громадянам значення принципу, його зміст вдається встановити через наукові дослі¬дження або судову практику. Виокремлення нових принципів права є досить поширеним явищем, адже динамічно розвиваючись, право прагне відповідати сучасним викликам і задіює правові принципи тоді, коли у певній сфері іншим чином неможливо забезпечити правопорядок, дотри¬мання невідчужуваних прав і інтересів людини, верховенства пра¬ва. Одним із таких сучасних принципів виступає принцип право¬вої визначеності. Правову визначеність називали «вимогою до права», «якіс¬ною характеристикою права», «юридичною безпекою» і, зреш¬тою, «правовим принципом». Правова визначеність вимагає, щоб правовий припис був зрозумілим і доступним. Тому до правової визначеності відносять вимогу ясності правової норми, її опри¬люднення до введення в дію, вимогу зрозумілості правових по¬ложень. Правова визначеність також неможлива без відновлення невизначеності, пов’язаної з політичними, військовими, економіч¬ними загрозами, це стає особливо актуальним для реалізації пра¬вом своїх завдань. Метою даної роботи є дослідження теоретико-прикладних за¬сад принципу правової визначеності, формулювання поняття, окреслення змістовних елементів та місця принципу правової ви¬значеності у системі інших принципів права. Важливим завдан¬ням постає пошук ціннісного змісту принципу. Конкретні про¬яви його застосування у науковій літературі визнавалися, проте часто у звуженому розумінні. Тому завдання поставало в обґрун¬туванні недоцільності звуження підходів до розуміння принци¬пу та обґрунтуванні його загальнотеоретичного значення. Одним із завдань є аналіз правовідносин (за приклад взято різні галузі права), де наявні ситуації невизначеності, та дієвості принципу правової визначеності у подоланні таких станів. Об’єктом дослідження є діяльність держави, спрямована на до¬тримання принципу правової визначеності й забезпечення його реалізації через правозастосовну практику, нормотворення, при¬тягнення до юридичної відповідальності. Відтак об’єктом ста¬ли рішення органів влади, рішення судів, Конституційного Суду України, міжнародних судових установ, щодо застосування цього принципу; нормативно-правові акти; праці українських і зарубіж¬них учених, присвячені принципу правової визначеності. У ході проведеного дослідження вперше вдалося запропонува¬ти авторське визначення принципу правової визначеності. Прин¬цип правової визначеності — це складова верховенства права, що забезпечує стабільність, прогнозованість, послідовність і передба¬чуваність у праві, забезпечує ефективну реалізацію права, дає змо¬гу суб’єктам правовідносин визначити правомірність своєї пове¬дінки та містить обмеження стосовно втручання суб’єктів владних повноважень у життя громадян. Щодо змістовного наповнення принципу вперше відокремлені ціннісні елементи правової визначеності від інших елементів, о᬴рунтовано відсутність необхідності обов’язкового нормативного закріплення принципу. Якщо попередні дослідження для розкриття змісту права вдавалися до переліку елементів, не пов’язаних між собою, то автору вдалося віднайти об’єднавчі для усіх елементів ціннісні складові, які забезпечує принцип, — стабільність, послідов¬ність, передбачуваність, прогнозованість. Змістовними елементами правової визначеності виступають: ясність і чіткість законодавчих приписів, їх зрозумілість; вимога оприлюднення нормативних ак¬тів наперед; неприпустимість змін до гіршого у правовому станови¬щі, зокрема відсутність зворотної дії юридичних норм, у тому числі щодо відповідальності; єдність судової практики, несуперечливість застосування законодавства, обов’язковість і остаточність судового рішення та його неухильна виконуваність; обмеженість дискрецій¬них повноважень; повага до легітимних очікувань. У монографії обґрунтовано, яким чином інші елементи пов’я¬зані з цими ціннісними основами. Це у сукупності дасть змогу правильно застосовувати принцип правової визначеності не фор¬мально, а дбаючи, щоб його призначення у кінцевому підсумку було досягнуто. Уперше було запропоновано відмежувати поняття правової ви¬значеності у розумінні характеристики чогось, що має нормативне закріплення у законодавстві, від принципу правової визначенос¬ті. Подібна практика досить поширена у правовій літературі й зу¬стрічається навіть у назвах статей. У даному дослідженні вдалося розмежувати ці два випадки вживання. Зокрема, встановлено, що поняття «правова визначеність» може вживатись як словосполу¬чення буденної мови для позначення чогось, що визначено норма¬тивно. Це поняття слід відмежовувати від категорії «принцип пра¬вової визначеності». Вперше дано визначення і проведена наукова розробка кате¬горії «легітимні очікування» як складової правової визначенос¬ті. Встановлено ознаки, за якими можна відмежувати очікування звичайні від легітимних, встановлено зв’язок легітимних очіку¬вань та передбачуваності. Зроблено висновок про необхідність по¬ваги і захисту легітимних очікувань громадян. У роботі враховано міждисциплінарний аспект правової ви¬значеності. Вперше вдалося встановити економічне підґрунтя (витоки) появи правової визначеності як необхідної складової підприємницького та інвестиційного прогнозування. Встановлено, що в економічних дослідженнях високий рівень правової визна¬ченості вважають сприятливим фактором для інвестування. Адже завдяки правовій визначеності можна зменшити ризики при еко¬номічному плануванні. Натомість кардинальна зміна законодав¬ства шкодить прогнозованості й підсилює економічні ризики. Значна увага приділяється міжнародному аспекту при дослі¬дженні принципу правової визначеності. Євроінтеграційні праг¬нення України вимагають дотримання високих правових стан¬дартів, що, як свідчить практика ЄСПЛ, знаходиться в Україні на неналежному рівні. Аналіз вищевказаних судових рішень щодо позовів громадян проти України з посиланням на принцип право¬вої визначеності дав змогу проаналізувати найпоширеніші випад¬ки порушення в цій сфері та надати практичні рекомендації щодо їх недопущення у майбутньому. Оскільки право невіддільне від справедливості, то його прин¬ципи здатні бути дієвими механізмами у забезпеченні правопо¬рядку і законності. І щоб принцип правової визначеності належно «працював», потрібно його правильне розуміння. Цей принцип спрямований на полегшення сприйняття права громадянами та на підвищення ефективності його застосування органами влади і судами. У монографії вдалося проаналізувати вітчизняні наукові до¬слідження та роботи зарубіжних учених, іспанських, американ¬ських, англійських, голландських авторів, що дало можливість виявити сучасні підходи до розуміння принципу та виявити най¬кращі світові практики.