Розкрито суть і зміст поняття "корупція". Розглянуто актуальні питання щодо історичного становлення цього негативного явища та його аспектів. На підставі аналізу національного законодавства визначено напрямки державної політики у дослідженій сфері та вивчено міжнародний досвід з метою з'ясування можливості його використання в Україні. Наголошено на необхідності наукового дослідження компетенції органів, уповноважених здійснювати боротьбу з корупцією, а також порядку та форм їх діяльності. Установлено, що чітка класифікація суб'єктів боротьби з корупцією за групами залежно від основних завдань їх роботи, може допомогти у подальшому розподілі конкретних повноважень для кожного суб'єкта з метою збільшення якості їх взаємодії та роботи у різних сферах суспільних відносин. Досліджено питання щодо запобігання та припинення корупційних діянь. Зазначено, що антикорупційна діяльність державних органів усіх рівнів має базуватися на вихованні громадян України на засадах нетерпимості до проявів корупції.

Теоретично досліджено роль закону в системі нормативно-правових актів незалежної України в контексті положень чинної Конституції України, тенденцій розвитку законотворчості в європейских, зокрема постсоціалістичних, країнах та формування правової держави. Зазначено щодо необхідності відрізняти "Закон" від суміжних понять "законодавчий акт", "законодавство". Виявлено, що найбільш суттєвим критерієм правового закону є невідчужувані та невід'ємні права людини. Досліджено проблему предмета закону. Зазначено, що у процесі формування незалежної правової людини в Україні відбулися зміни у сферах і напрямках законодавчого регулювання. На підставі їх аналізу констатовано, що предмет регулювання закону не є безмежним, він визначається сферою правового регулювання та має певні межі, обумовлені принципом розподілу влади. Розглянуто проблему співвідношення принципів верховенства права та верховенства закону. На підставі аналізу Конституції стверджено, що вона, закріплюючи принцип верховенства права, послідовно проводить принцип верховенства закону в системі нормативних актів. Принцип верховенства закону відображає корінний принцип демократизму - належність влади та її здійснення безпосередньо народом та через представницькі органи влади. Підкреслено, що підвищенню ефективності законодавчого регулювання та укріпленню принципу верховенства закону в системі нормативних актів сприяє більш чітка ієрархія законів. Запропоновано внести зміни до Конституції України та визначити статус видів законів за їх юридичною силою: Конституція, конституційні закони, органічні закони, звичайні закони. Розглянуто питання про колізії в законах. Надано

З огляду на виявлене загальне прагнення людства до самозбереження запропоновано обгрунтоване бачення подальшого шляху належного розвитку інституту міжнародної відповідальності за правомірну діяльність. Обгрунтовано доцільність перенесення уваги з розробки норм матеріального права міжнародно-правового інституту відповідальності за правомірну діяльність на процесуальне, що дозволяє під час вирішення нових ситуацій, пов'язаних з аварією, творити норми матеріального права на підставі принципу "доцільної необхідності". Виявлено умови ефективності інструментів інституту відповідальності за правомірну діяльність, а саме: чітка ідентифікація ризиків і видів збитку, статистика операторів і видів їх спеціалізації з метою обліку спеціалістів, що можуть бути задіяні в оперативно-рятувальних заходах, створення міжнародно-правових документів на основі відповідних секторів індустрії, їх залучення до процесу нормотворення, починаючи з перших етапів переговорів. Запропоновано створення єдиного Центру відповідальності за правомірну діяльність в рамках ООН (далі - Центр) або єдиного Центру відповідальності, з метою вирішення головних перешкод в дієвості міжнародних нормативно-правових актів інституту відповідальності за правомірну діяльність у міжнародному праві. Аргументовано доцільність використання терміну "міжнародний господарюючий суб'єкт" за подальшого розвитку інституту відповідальності за правомірну діяльність, що дозволить вирішити проблеми, зокрема щодо визнання міжнародних компаній суб'єктами міжнародного права. Доведено необхідність створення єдиної міжнародної бази даних про небезпечні види діяльності та необхідні засоби для оперативно-рятувальних заходів, що сформує повноту інформації щодо необхідних ресурсів та умов їх застосування.

Розглянуто еволюцію впровадження Кодексу належної практики щодо забезпечення прозорості у бюджетно-податковій сфері, розробленого МВФ, у 3-х редакціях. Систематизовано принципи забезпечення прозорості в бюджетно-податковій сфері: інституціонально-правові засади (відділення сектора органів державного управління, чітке визначення й оприлюднення функції управління в межах державного сектора; чітка та відкрита правова, нормативна й адміністративна система формування доходів і витрат бюджету); відкритість бюджетних процесів (наявність і дотримання встановленого графіка підготовки бюджету, чіткі процедури виконання та моніторингу бюджету й бюджетної звітності); доступність інформації для громадськості (оприлюднення вичерпної інформації про минулий, поточний і прогнозований стан бюджетно-податкової сфери і про основні фіскальні ризики; доступна і зрозуміла форма висвітлення податково-бюджетної інформації; своєчасне звітування і публікація податково-бюджетної інформації); гарантії достовірності бюджету (відповідність податково-бюджетних даних міжнародним стандартам якості; забезпечення дієвого внутрішнього контролю за діяльністю в бюджетно-податковій сфері; перевірка податково-бюджетної інформації вищими органами державного фінансового контролю). Визначено основні напрями вдосконалення оцінювання фіскальної прозорості. Формалізовано концептуальну схему механізму оцінювання державних витрат і фінансової підзвітності.

Досліджено проблематику суддівського розсуду в кримінальному праві. Вивчено правову природу суддівського розсуду на етапі призначення покарання та генезис його доктрини в історії кримінально-правових учень. Розглянуто підстави, види та кримінально-правову характеристику суддівського розсуду в ході призначення покарання. Показано необхідність дотримання ідеї оптимізації суддівського розсуду під час призначення покарання - находження розумного оптимуму співвідношення формальних і дискретних засад за умов ведення певних обмежень (конкретизація кримінального закону, чітка диференціація кримінальної відповідальності, а інколи інтеграція останньої, формалізація правил призначення покарання тощо). Запропоновано внести зміни до ч.1 ст. 65 КК України з метою надання конкретних підстав суддівського розсуду та елімінації у зв'язку з цим правозастосовчих помилок і зловживань.

На підставі системного і предметного аналізу змісту та раціональних шляхів здійснення функцій захисту інформації в Україні сформовано 10 завдань щодо створення системно-повних механізмів захисту (функцій першого виду, які мають на меті створення механізмів захисту) та 4 класи завдань із забезпечення безперервного й оптимального управління механізмами захисту (функції другого виду, які мають на меті управління механізмами захисту). Для подальшого розвитку системи технічного захисту інформації (ТЗІ) слід постійно вирішувати задачі щодо всього комплексу проблем у сфері ТЗІ. Виділяють умовно такі групи: правові, нормативно-методичні, технічні, організаційні та метрологічні. За результатами аналізу законодавчої бази України в галузі інформаційних відносин виділено основні правові проблеми загальної системи захисту інформації. Серед них виділяють: відсутність чіткого визначення прав та обов'язків учасників інформаційних відносин; недостатньо чітка регламентація виникнення права власності на інформацію та визначення видів, типів, обсягів інформації з обмеженим доступом, що не становить державну таємницю; відсутність чіткої деталізації правових норм, що визначають право особистості розпоряджатися інформацією про себе. Показано, що визначення конкретної моделі загроз інформації на об'єкті та її комплексування з загальною моделлю загроз, яка буде описувати у вигляді математичних моделей реальні технічні канали витоку інформації, технічні засоби захисту та процеси захисту інформації, надає можливість створити замкнену систему моделювання конфліктної боротьби - систем розвідки і захисту. Засоби ТЗІ повинні створюватися з урахуванням обставин, які визначають необхідність концентрації наукових та інженерних зусиль для вирішення проблем розвитку технічних розвідок за умов певної невизначеності інформації про них, оцінювання інформативності можливих технічних каналів витоку інформації за умов їх комплексування. Для успішного вирішення організаційних проблем доцільно виділити з них одну, а саме створення системи підготовки, підвищення кваліфікації та перепідготовки фахівців з питань ТЗІ. З позицій метрології зазначено, що в діючих на сьогодні нормативних документах у сфері ТЗІ не регламентується вживання уніфікованих показників точності результатів вимірювань (випробувань). Вони спираються на різні методи їх оцінювання, відображають різні підходи до вирішення вимірювальних завдань і тому погано узгоджуються один із одним. Недостатньо уваги приділено визначенню кваліфікації виконавців робіт у сфері ТЗІ. Все це не сприяє забезпеченню єдиного підходу до проведення випробувань (інструментального контролю та атестації) в системі ТЗІ, що може призвести до недостовірних результатів при проведенні вимірювань значень параметрів побічних випромінювань і наведень. Відсутність в документації на проведення випробувань неможливим коректний перерахунок відповідних величин. В цілому всі названі та багато інших проблем можуть бути вирішені тільки в результаті створення нормально функціонувальної національної системи ТЗІ.

Здійснено аналіз організації та проведення масових заходів у різних зарубіжних країнах. Встановлено, що в більшості країн проведення масових заходів регулюється різними законодавчими актами, але є чітка регламентація. Основними аспектами є термін подання заявки на проведення масових заходів, визначення мети таких заходів, охорона громадського порядку та громадської безпеки під час масових заходів. Запропоновано враховувати досвід зарубіжних країн під час підготовки відповідного законодавства в Україні.

19 жовтня 2016 р. в Комітеті Верховної Ради з питань охорони здоров'я відбулися слухання на тему: "Про виконання Державної програми "Репродуктивне здоров'я нації" на період до 2015 року". У засіданні Комітету брали участь співробітники Міністерства охорони здоров'я України, Національної академії медичних наук України, представники профільних кафедр, професійні асоціації, громадські організації. Крім того, були представленї всі адміністративні території України спеціалістами, відповідальними за охорону материнства і дитинства. Під час обговорення даного питання було відзначено позитивні досягнення у результаті виконання заходів Програми, а саме - зниження показників материнської, малюкової та перинатальної смертності. Доповідачі та виступаючі зупинились і на проблемах, що перешкоджали повному виконанню Програми, основною серед яких було недостатнє її фінансування. У цілому було зроблено висновок, що чітка спрямованість і конкретизація заходів Програми, міжсекторальний підхід співвиконавців, зміни, що відбулись у сфері материнства і дитинства, надали змогу оцінити дану програму як успішну. За результатами проведених слухань Комітет Верховної Ради України з питань охорони здоро'я ухвалив Рекомендації, які спрямовані виконавцям усіх рівнів з метою реалізації їх положень.

Розглянуто оновлені європейські вимоги щодо введення в обіг та/або експлуатацію сільськогосподарських та лісогосподарських транспортних засобів, а також доцільність їх імплементації в законодавство України. Мета роботи - дослідження вимог щодо функційної, технічної та екологічної безпеки, яка застосовуються під час оцінки і підтвердження відповідності тракторів, причепів та причіпних машин згідно з відповідним сучасним технічним законодавством Європейського Союзу, на основі яких розробляються нормативно-правові акти України, а також у визначенні основних положень та особливостей таких вимог. Методи дослідження полягали в аналізуванні вимог щодо функційної та технічної безпеки сільськогосподарських і лісогосподарських транспортних засобів. Основними особливостями оновлених європейських технічних вимог безпеки сільськогосподарських та лісогосподарських транспортних засобів, є їх викладення в напрямку Директив "Нового підходу", чітка систематизація та доповнення, вдосконалення методів випробувань, застосування міжнародних правил і стандартів. Визначено перелік нормативно-правових актів Європейського Союзу, які встановлюють технічні вимоги та вимоги функційної безпеки сільськогосподарських і лісогосподарських транспортних засобів; сформовано номенклатуру складових частин та характеристик, до яких встановлені вимоги безпеки цих транспортних засобів та визначено шляхи імплементації оновлених європейських вимог в технічне законодавство України. Висновок: для підвищення рівня безпеки сільськогосподарських та лісогосподарських транспортних засобів необхідно розробити та впровадити в Україні нормативно-правові акти на основі оновлених європейських вимог, які визначають безпеку дорожнього руху та безпеку роботи персоналу, що дасть змогу мінімізувати ризики травмування людей під час дорожнього руху та під час роботи на транспортних засобах або з ними. Розроблення та введення в дію оновленої нормативно-правової системи щодо встановлення вимог та підтвердження відповідності дасть змогу запровадити в Україні систематизовані вимоги до сільськогосподарських та лісогосподарських транспортних засобів щодо їхньої функційної та технічної безпеки, єдині методи випробувань, ідентичні сучасним європейським нормам, підвищити конкурентоспроможність зазначеної вітчизняної продукції та створити умови для усунення технічних бар'єрів у торгівлі. Результати проведених досліджень будуть використані надалі для адаптації національного законодавства до нових європейських норм та створення умов для усунення технічних бар'єрів у торгівлі.

Визначено особливості порядку організації та несення служби особливими вартами з екстрадиції, спорядженими від Національної гвардії України, за сучасних умов. Визначено, що чітка та якісна організація служби варт з екстрадиції, її практичне здійснення у суворій відповідності до вимог чинного законодавства, врахування всіх особливостей у несенні служби є запорукою успішного виконання поставлених державою важливих завдань. Це зумовлює подальше зміцнення правового авторитету нашої держави як гідного партнера співпраці не тільки в європейській, а і в загальній міжнародній спільноті.

Надано комплексну характеристику видавничої діяльності (ВД) як різновиду господарської діяльності. Встановлено соціально-економічні й історичні передумови виникнення ВД та формування механізму господарсько-правового забезпечення її здійснення. Обгрунтовано необхідність виокремлення інституту господарського права, предмет регулювання якого становить ВД, шляхом виділення таких його ознак: наявність нормоутворюючих та нормозабезпечувальних приписів; завершеність правового регулювання у межах однорідної групи суспільних відносин; чітка галузева конструкція; специфіка галузевого предмету та методу правового регулювання; уніфікованість принципів. Узагальнено пропозиції Європейської комісії щодо визначення належної практики регулювання відносин у сфері ВД, а саме: надання фінансування на здійснення адаптації видавцями їх продукції до локальних мовних потреб (переклад книжок); підтримка малих і середніх видавництв; забезпечення належного правового врегулювання відносин між видавцями й авторами творів (введення конструкції видавничих контрактів); використання практик спільного напрацювання типових контрактів, кодексів поведінки тощо, в якому беруть участь професійні автори або організації з перекладу, об'єднання авторів і видавництва тощо.

Розкрито теоретичні питання законодавчої функції парламенту та проаналізовано практику реалізації парламентом України законодавчої функції в сучасних умовах. Практика законотворення парламентом України досліджувалася за умови президентсько-парламентської та парламентсько-президентської республіки. Встановлено, що в практиці вітчизняного законотворення не простежується чітка кореляція між конституційно закріпленими способами функціонування органів влади та суттєвими характеристиками законодавчого процесу, що може бути спричинене впливом зовнішніх факторів, а не структурно-інституціоналізованими чинниками.

Конституцією України проголошено, що правовий порядок в Україні грунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачене законодавством (ст. 19 Конституції), а права та свободи людини і громадянина захищаються судом (ст. 55 Конституції). Поняття "примус", "примушування" та "насильство" належать до числа ключових у кримінальному праві, від їх правильного розуміння залежать і вірна кваліфікація діяння, і визначення ролі співучасника, і справедливе покарання. Однак визначення вказаних понять не утворюють системи і часом суперечать один іншому. Завданнями кримінально-правової науки в такому разі є чітке їх розмежування, чітка та детальна трактовка, що виключає всі можливі протиріччя в судово-слідчій практиці. Поняття "насильство" та "примус" широко використовуються для позначення дій, які вчиняються проти або поза волею особи, на яку вони спрямовані. Ці поняття в одних випадках вживаються як синоніми, подеколи їх використовують для позначення протилежних за значенням понять (протиправне насильство та правомірний примус), а інколи їх розглядають як складову частину один одного (насильство у формі фізичного чи психічного примусу). Термін "насильство", на відміну від "примусу", має яскраво негативне забарвлення і не використовується для позначення соціально корисних дій, таких як, наприклад, виривання хворого зуба в дитини. У такому разі використовують поняття "примус" і примусове лікування, примусова операція. Задля кращого розуміння змісту та співвідношення понять "насильство" та "примус" варто дослідити їх визначення, розкрити зміст основних ознак та порівняти їх, визначивши спільні та відмінні риси. Відповідно до поставленої проблематики розглянуто погляди різних вчених стосовно поняття психічного насильства саме у формі примусу як обставини, що виключає злочинність діяння. Розглянуто найважливіші форми і надано пропозиції щодо виділення та зауваження основних його проявів.

Досліджено поняття механізмів державного регулювання та парламентського контролю у фінансовій сфері в Україні. Подано визначення понять "державне регулювання", "парламентський контроль", "парламентський контроль у сфері фінансів". Зазначено, що ключова роль у системі державного контролю у фінансовій сфері в Україні належать Верховній Раді України. Вона здійснює державне регулювання та контроль за фінансовою та економічною сферами на всіх стадіях бюджетного процесу. Зазначену функцію контролю здійснює через Рахункову палату. Сучасна система державного та парламентського контролю недостатньо ефективна. Вона розгалуджена, багаточисельна, здебільшого спрямована на фіскальні заходи, а не на сприяння розвитку вітчизняної економіки, пошук резервів удосконалення виробничої інфраструктури, промислового потенціалу та поповнення державного і місцевих бюджетів. Звернуто увагу на те, що одними з основних умов повноцінної організації державного парламентського контролю фінансової сфери є наявність його повноважних суб'єктів, чітка регламентація та координація їх діяльності. Таким чином, ефективна організація належного парламентського контролю залежить від правильної організації роботи всіх суб'єктів контролю. Саме держава має бути зацікавлена у розв'язанні цього питання. На основі проведеного аналізу вітчизняного досвіду функціонування механізму державного регулювання та парламентського контролю у фінансовій сфері в роботі зроблено висновок про те, що ефективний контроль має вирішальне та ключове значення. Виходячи з проведеного аналізу системи діяльності інституту парламентського контролю державних фінансів в України автор дійшов висновку, що парламентський контроль бюджетних фінансів функціонує за відсутності базового закону, який би визначав головні поняття у цій сфері, чітко розподіляв завдання, функції і повноваження між відповідними органами, регламентував відносини між суб'єктами й об'єктами контролю, визначав відповідальність і незалежність відповідних уповноважених осіб. Норми чинних законів і нормативно-правових актів у сфері державного фінансового контролю не завжди узгоджуються між собою.

Здійснено розгляд розуміння поняття "єдність у трудовому праві" та зроблено висновок, що правове регулювання звільнення з поліції здійснюється на підставі загального та спеціального законодавства про працю, яке передбачає розірвання трудових правовідносин, а отже загальне регулювання й визначає аспекти єдності підстав звільнення. Акцентовано на тому, що процес звільнення працівників та службовців має бути здійснений із дотриманням всіх норм законодавства про працю, із дотриманням правових вимог, норм Конституції України, Кодексу законів про працю, Закону України "Про державну службу", загальних нормативно-правових актів у сфері трудового законодавства. Але специфічність служби в поліції зумовлена особливими завданнями, які ставляться перед цим органом законодавцем. Через цю особливість поліцейський має спеціальний трудовий статус, тож далеко не всі загальні підстави можуть бути використані під час їх звільнення. Зазначено, що чітка визначеність підстав звільнення працівників поліції є вагомою гарантією реалізації їх трудових прав, адже припинити трудові відносини із працівником Національної поліції неможливо на основі інших, не зазначених у законі підставах. Автором здійснено систематизацію підстав звільнення працівників Національної поліції на групи. Серед них запропоновано такі: пов'язані з припиненням політико-правового зв'язку особи з України; випливають із трудових та службово-трудових правовідносин; пов'язані з об'єктивними причинами: закінчення строку контракту, смерть особи, визнання її безвісно відсутньою чи оголошення померлою, скорочення штатної посади; закінчення строку контракту та скорочення штатів; зумовлені вчиненням активних дій суб'єкта трудових та службово-трудових правовідносин: вчинення дисциплінарного проступку, злочину чи інших правопорушень; притягнення до юридичної відповідальності; пов'язані порушенням норм антикорупційного законодавства України. Наголошено на важливості виділення єдиних підстав звільнення з поліції з іншими державними службовцями, що зумовлено відсутністю єдиного нормативно-правового акту, який би закріплював аспекти звільнення з органів поліції. У роботі автором розглянуто закони, які регулюють питання звільнення з роботи як поліцейських так і інших державних службовців та на основі їх аналізу систематизовано ряд подібних підстав звільнення, які є подібними як для органу поліції, так і для інших державних службовців.

Мета дослідження - науковий аналіз понятійного апарату в контексті заявленої проблематики, з'ясування питань, пов'язаних із законодавством щодо правосуб'єктності національних меншин, визначення основних перспектив у даному напрямку. Методологічну основу роботи складає комплексний підхід щодо аналізу концептуальних основ національних меншин. Її основою є діалектичний метод дослідження, а також метод аналітичний, порівняння та історизму, які забезпечують виявлення внутрішньої сутності явищ через характеристику динаміки їх розвитку та зовнішніх проявів. Актуальність дослідження прав національних меншин пов'язана з необхідністю створення теоретичних основ правового статусу і захисту їх прав, з потребами вдосконалення чинного законодавства у даній сфері відповідно до сучасних тенденцій розвитку міжнародного права. Розвиток захисту прав національних меншин пов'язаний перш за все із європейськими державами. Сьогодні існує досить чітка та ефективна система захисту прав національних меншин за міжнародним правом. Але є і невирішені питання у системі захисту прав національних меншин за міжнародним правом. Однак, розвиток захисту прав національних меншин нормами міжнародного права поступово долає перешкоди в утвердженні системи захисту прав національних меншин. Еволюція концепції національної меншини засвідчує перспективи подальшого розвитку їх правосуб'єктності. Крім наукового значення, а також можливостей застосування у навчальному процесі даної статті слід вказати на її актуальність щодо законотворчого і законодавчого процесу. Практичне значення статті полягає в тому, що вона дає можливість зорієнтувати правову доктрину на потреби практики.

Досліджено історичні та правові засади становлення та розвитку інституту державної мови в Україні. Сформовано і систематизовано джерела права, що стали основою формування інституту державної мови, зокрема, наголошено на їх функціональному значенні для формування цього інституту. На основі історичних джерел обґрунтовано тезу про те, що в Україні вже існувала правова традиція функціонування інституту державної мови, отже йдеться про відновлення статусу української мови як державної. Узагальнено практику вирішення юридичних спорів судами у сфері мовних відносин; з’ясовано, що вона є неоднозначною та суперечливою, однак прослідковується чітка тенденція до покращення ситуації стосовно статусу державної мови. Встановлено, що моделі правового регулювання мовних відносин визначаються мовною ситуацією, що історично склалася у конкретній країні.