Мета дослідження - висвітлити та порівняти особливості пам'яткоохоронного законодавства Польщі та України. Методологія полягає у застосуванні методів історизму, системності, загальнонаукових методів логіки, компаративного аналізу, спеціально-історичних методів (історіографічного аналізу, ретроспективного аналізу, хронології, історико-системний, історико-генетичний, порівняльно-історичний). З'ясовано історичні витоки та чинники формування пам'яткоохоронного законодавства Польщі та України, питання культурної політики та збереження національної спадщини. Висновки: проаналізовано польський пам'яткоохоронний досвід, який слід узяти до уваги в Україні для оптимізація організаційноуправлінської структури, але за умови врахування власних національних та ментальних особливостей: перетворення Державної служби охорони культурної спадщини України та Державної інспекції культурної спадщини України у функціональний підрозділ Міністерства культури та інформаційної політики України, який матиме вертикальноінтегровану структуру зі структурними підрозділами на рівні обласних і районних адміністрацій; подальша інтеграція на адміністративному рівні державного управління у сфері охорони культурної спадщини; розробка системи і методології підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для наукової, проектної й виробничої діяльності в пам'яткоохоронній галузі; створення Міжнародного центру з підвищення кваліфікації та обміну досвіду у сфері охорони культурної спадщини; реалізація навчальних та інформаційних програм для зазначеної галузі. З'ясовано, що у сфері охорони культурної спадщини України накопичилося достатньо питань, які необхідно вирішувати. Це потребує політичної волі керівництва держави, побудови чіткої вертикалі органів управління пам'яткоохоронною галуззю, компетентності державних службовців у вказаній сфері та пам'яткоохоронців, а також збалансування законодавчої бази (врегулювання всіх нормативноправових актів).

Мета дослідження - вивчення каральних заходів стимулювання виробничої діяльності робітників усіх галузей промисловості, транспорту та будівництва УСРР-УРСР, які застосовувала держава-комуна впродовж 1929 - 1938 рр. для підвищення продуктивності їх праці в умовах тотального володіння, користування й розпорядження всіма засобами виробництва. У науковому пошуку наголос робився на головний принцип історичної науки - принцип історизму. При визначенні структури студії використано проблемно-хронологічний підхід. Висвітлено каральні практики та примус як спосіб залучення робітників при відсутності матеріального стимулювання праці до економічного життя в умовах комуносоціалізму. З'ясовано, що впродовж 1929 - 1932 рр., коли правляча партія здійснювала другий комуністичний штурм, робітництво республіки негативно реагувало на спроби державикомуни замінити матеріальне стимулювання праці каральними практиками. Наприкінці 1933 р. заміна належного матеріального заохочення позаекономічним примусом поставила радянську економіку на межу економічної катастрофи: посилилася плинність робочої сили, зросла кількість випадків браку і прогулів, знизилася продуктивність праці, посилилося відставання СРСР від розвинутих капіталістичних країн. У 1934 - 1936 рр. партійнора дянське керівництво продовжувало застосовувати каральні практики разом із матеріальним заохоченням праці. Впродовж 1937 - 1938 рр. каральні заходи щодо стимулювання виробничої діяльності на промислових підприємствах було значно посилено, напередодні Другої світової війни вони перетворилися в масові репресії. Висновок: на основі вивчення нових архівних документів та аналізу статистичних даних доведено, що в 1929 - 1938 рр. в умовах економічної кризи уряд застосовував страх як інструмент примусу, завдяки якому партійнорадянське керівництво намагалося підвищити продуктивність праці робітників.

Мета статті - відтворення ходу подій під час намагань росіян висадити десанти на аеродромах у Василькові й Гостомелі. Методологія дослідження побудована на застосуванні проблемно-хронологічного, а також методів аналізу та синтезу. Важливою ланкою плану повномасштабного вторгнення в Україну було проведення повітряно-десантних операцій у районі Києва. Російське командування розраховувало захопити аеродроми поблизу столиці України, щоб забезпечити перекидання підкріплень авіацією. Пріоритетною ціллю стали Гостомель і Васильків. Зусилля ворога своєї мети не досягли. Повітряно-десантні війська Росії не змогли показати себе в діях за прямим призначенням, і надалі у ході війни вони використовуватимуться як легкі механізовані з'єднання.

Мета дослідження - проаналізувати витоки, причини та наслідки, визначити основні риси масового мародерства серед військовослужбовців армії й інших силових струк тур Російської Федерації, що вторглися на терени України 24 лютого 2022 р. Методологія визначається загальними процедурами наукового пізнання, теоретичними напрацюваннями істориків, психологів, правознавців у галузі вивчення девіантної поведінки комбатантів. Застосовано полідисциплінарні підходи з використанням методів усної історії, воєнної антропології та соціальної психології. Автори послуговуються термінологічним апаратом, усталеним у сучасному науковому й інформаційному просторі. Наукова новизна полягає у спробі аналізу причин виникнення такого виду злочинів, як мародерство, здійснених на тимчасово окупованій території України військовослужбовцями збройних сил та інших силових структур Російської Федерації. Висновки: війна Росії проти України 2014 - 2022 рр. виявила хронічні проблеми морального порядку в російському суспільстві. Завдяки пропагандистським операціям у масовій свідомості громадян цієї країни відбулося скочування до правового нігілізму, аморальності, знецінення людського життя й демократичних цінностей. Ці тенденції повною мірою притаманні російській армії. В умовах війни мародерство для російських військовослужбовців є додатковим мотиватором для участі в бойових діях і способом матеріального збагачення.

Мета дослідження - аналіз головних аспектів сучасної польської історіографії, присвяченої діяльності дипломатичної місії Польської Республіки у Харкові в 1920 - 1930-х рр. Основні дослідницькі завдання сформовані необхідністю з'ясування особливостей висвітлення вказаними вченими ключових напрямів й специфіки діяльності, умов праці та щоденного життя дипломатичних працівників, їх взаємодії з місцевою владою і дипломатичними місіями інших країн, реакції на Голодомор і Великий терор 1937 р. тощо. Методологія грунтується на традиційному застосуванні методів історіографічного аналізу і синтезу, які надали змогу виокремити основні тематичні вектори та концептуальні висновки у працях польських вчених; використанні методів реконструкції проявів колективної пам'яті на прикладі вказаної групи наукових робіт з метою простеження взаємозв'язку між оцінками істориків та деякими суспільними уявленнями про міжвоєнний період минулого Харкова; порівнянні й типологізації домінуючих підходів і принципів до оцінки досліджуваної проблематики. Наукова новизна визначається відсутністю у вітчизняному науковому просторі аналогічних досліджень, присвячених вивченню доробку польських колег із історії дипломатичного представництва Польської Республіки, акредитованого у Харкові впродовж 1921 - 1937 рр. Широкий спектр залучених до аналізу праць, опрацювання з цією метою фондів польських бібліотек сприяло посиленню оригінальності роботи, надало змогу виявити історіографічні розбіжності і тотожності, об'єктивно оцінити емпіричну вартісність згадуваних напрацювань. Висновки: аналіз авторських рефлексій польських вчених щодо діяльності дипломатичних представництв Польської Республіки у Харкові 1921 - 1937 рр. надає змогу стверджувати про наявність в їх працях низки спільних узагальнюючих тверджень, в основі яких лежать нові фактологічні дані. Обговорено питання щодо констатації поступового ускладнення умов для діяльності польських службовців, щодо розгляду радянською владою їх як представників шпигунської організації. Акцентовано увагу на таких історіографічних векторах, як наявність елементів розвідувальної діяльності в роботі дипломатичного представництва, негативного ставлення його службовців до офіційної антирелігійної політики СРСР, захист ними представників польської національної меншини, констатація в офіційних рапортах 'катастрофи голоду на селі' в 1933 р., обставини ліквідації представництва та ін.

Мета дослідження - показати, що відновлення незалежності України в 1991 р. - не випадковість, історичний парадокс чи аномалія, а закономірність історичного процесу. Методологія спирається на принципи історизму, системності, науковості. Застосовано загальнонаукові, спеціальні та міждисциплінарні прийоми наукового пізнання, а також теоретичні напрацювання провідних фахівців з історії України XX ст. й суміжних дисциплін. На основі нових і по-новому прочитаних відомих історичних та історіографічних джерел доведено незворотність соціально-культурних, економічних, політичних змін, які відбувалися в Україні та загалом у СРСР, упродовж другої половини XX ст. Висновки: у другій половині XX ст. радянська система прискореними темпами вичерпувала свій ресурс, потенціал та саморуйнувпася. Тотальна уніфікація та монополізація, як характерні її риси, суперечили принципу багатоманітності, що завжди є умовою саморозвитку. Найвиразнішими ознаками системи були неконкурентоспроможна мілітаризована економіка, нераціональне використання людських і природних багатств, витратні й неефективні методи управління, масові порушення прав, основоположних свобод людини. Антигуманні та протиправні засоби досягнення стратегічних цілей коменістичного режиму, невирішеність національного питання робили неминучим його зміну.

Мета дослідження - висвітлення процесу формування державної жандармерії Західноукраїнської Народної Республіки впродовж 1918 - 1919 рр. Методологію дослідження побудовано на принципах історизму, об'єктивності, багатофакторності й усебічного аналізу, а також на сучасному термінологічному апараті. Використано системний і структурний методи. На підставі архівних, частина яких уперше вводиться до наукового обігу, та опублікованих джерел проаналізовано організаційно-правові засади встановлення інституту та структур державної жандармерії у ЗУНР - ЗО УНР. Наведено статистичні дані стосовно кількісного й територіального складів служби. Указано місця дислокації жандармерії, її кількісний склад, керівні органи, функції, обов'язки, завдання. Зауважено на тому, хто саме міг служити в лавах державної жандармерії та які вимоги висувалися до кандидатів. Увагу звернено на утримання жандармів, їх заробітну платню, пільги, доплати, рівень харчового забезпечення тощо. Наголошено на ролі жандармерії як за умов мирного часу, так і під час воєнних дій. У висновках зазначено про незавершеність процесу становлення державної жандармерії, її переформатування й перепідпорядкування в період воєнних невдач та, зрештою, ліквідацію внаслідок краху західноукраїнської державності.

Мета дослідження - висвітлити протиборство спеціальних підрозділів закордонних центрів ОУН із КДБ у 1960-х - на початку 1990-х рр. Методологічною основою стали принципи наукової об'єктивності та історизму. Використано такі загальноісторичні методи: історико-порівняльний, ретроспективний, проблемний, структурний. Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що, увівши до наукового обігу значну кількість неопублікованих архівних документів і матеріалів, які зберігаються в Галузевому державному архіві Служби безпеки України, проаналізовано діяльність спецслужб закордонних центрів ОУН, скеровану на протидію провокаціям органам держбезпеки УРСР і підтримку дисидентського руху в республіці зазначеного періоду. Висновки: починаючи з 1960-х рр., діяльність служби безпеки Закордонних частин (СБ 34) ОУН відбувалась у тісній взаємодії насамперед із референтурою Крайового зв'язку (КЗ), Спілкою української молоді (СУМ), Антибільшовицьким блоком народів (АБН). У розглядуваний період закордонні осередки ОУН зіткнулись із посиленням провокацій органів держбезпеки УРСР, метою яких було деморалізувати та розколоти діаспору. Намагаючись протидіяти ідеологічним диверсіям, есбісти не лише публікували у своїй пресі спростування та застереження, ретельно розслідуючи кожну провокацію, інформуючи про результати інші закордонні центри ОУН, а й, своєю чергою, також здійснювали ідеологічно-підривні операції проти радянського режиму. Зручним майданчиком для останніх стали різноманітні міжнародні заходи, спортивні змагання, насамперед Олімпійські ігри. Значну шкоду закордонним центрам ОУН завдавали складні і тривалі оперативні ігри КДБ. СБ натомість проводила власні оперативні ігри, спираючись на підтримку української діаспори. Більшість оунівських центрів відійшли від радикальних гасел і зосередилися на підтримці в УРСР дисидентів, яким надавалася різноманітна допомога. Наприкінці 1980-х рр. спецслужби закордонних центрів ОУН сконцентрували свої зусилля на підтримці масового протестного руху в республіці. Після проголошення незалежності України їх діячі остаточно легалізувалися, займаючись у подальшому літературною, науковою, громадською діяльністю.

Мета роботи - з'ясування форм і засобів формування позитивного образу України як незалежної держави та інструментарію публічної й культурної дипломатії. Методологія дослідження спирається на принципи науковості, історизму, системності. Для виявлення та класифікації джерел, повноти й достовірності викладених у них фактів застосовано методи джерелознавчої критики; для дослідження інструментарію української дипломатії у сфері формування уявлень зарубіжних суспільств про українців, їх історію та культуру - метод імагології. Наукова новизна результатів дослідження полягає в реконструкції витоків інституціалізацїї публічної та культурної дипломатії в діяльності дипломатичної служби, формування інструментарію пропаганди української ідеї, застосування засобів мистецтва для створення позитивного уявлення зарубіжного суспільства про Україну. Висновки: із метою поширення у світі інформації про Україну та протидії антиукраїнській пропаганді було сформовано інституційну структуру, яка охоплювала відповідні підрозділи у МЗС, інформаційні бюро, прес-бюро диппредставництв. Особливість реалізації завдань української дипломатії у сфері досягнення присутності в інформаційному полі країн світу полягала в державному фінансуванні та міжвідомчій взаємодії й координації діяльності з урядами, громадськістю, українською еміграцією. З цією метою було апробовано такі інструменти, як публікації/інтерв'ю послів у зарубіжній пресі, друк періодичних бюлетенів та серійних видань про Україну, проведення курсів вивчення української мови, науково-популярних лекторіїв, книжкових виставок, виявлення зарубіжної україніки, організація виступів мистецьких колективів та зйомок кінофільмів.

Мета дослідження - висвітлення ставлення населення радянської України до введення військ в Афганістан, що проводиться на основі інформаційних повідомлень КДБ УРСР. Використано методи контент-аналізу історичних джерел, проблемно-хронологічний, типологічний, порівняльний та антропологічний підхід. Застосовуючи критичний аналіз джерел, які вперше вводяться до наукового обігу, розкривається недостатньо вивчена історичною наукою тема. Дослідження засвідчує існування в УРСР розгалуженої мережі нагляду за умонастроями населення. Як свідчили інформаційні повідомлення КДБ, переважна більшість мешканців республіки підтримувала дії влади, аргументуючи це потребою СРСР захистити свою безпеку, запобігти встановленню "впливу імперіалістичних держав" в Афаністані і зміцнити свій статус наддержави. Водночас донесення держбезпеки свідчили про критичні оцінки й засудження радянських дій в Афганістані з боку частини населення. Утім здебільшого ця критика не виходила поза межі приватних розмов. Лише окремі громадяни наважувалися висловлювати свій протест, що відбувалося у формі виготовлення й розповсюдження анонімних листів та листівок, які містили заклики до боротьби з владою, іноді від імені організацій або матерів загиблих в Афганістані вояків. КДБ відстежував будь-які прояви інакодумства, застосовувалися різні засоби - від "роз'яснювальних бесід", перевірок та "оперативної розробки" до притягнення до кримінальної відповідальності. Через жорсткий контроль із боку органів державної безпеки критика дій влади не була публічною, листи й листівки не могли вплинути на громадську думку, проте вони підривали монополію влади на інформацію і спонукали ставити під сумнів офіційну версію подій в Афганістані.

Мета роботи - вивчення практики освітньої, комунікативної та адміністративно-управлінської підготовки візантійської політичної еліти - імператорських послів за даними історико-літературних творів та епістолярною спадщиною. Методологічну основу складає принцип історизму, який спирається на дослідницьку стратегію історії життя від першої особи. Уперше в українській історіографії досліджено критерії вибору, процедуру призначення, підготовку імператорських послів та інших учасників посольства до виконання дипломатичних доручень, рівень їх освіти, особисті риси, протокольні вимоги до поведінки, ризики й небезпеки діяльності. Висновки: головним критерієм у разі визначення кандидатури імператорського посла була довіра з боку імператора та доволі вузького кола його радників до особи, якій доручалося очолити дипломатичну місію. Посол був безпосереднім представником монарха, тож мав відповідати певним соціальним, освітнім, управлінським, репутаційним критеріям. Послами призначали високопоставлених сановників, представників константинопольської знаті, воєначальників. Велике значення під час вибору кандидатури мала освіта, знання історії, філософії, юриспруденції, володіння ораторським мистецтвом, уміння переконувати й вести перемовини. Цінувалися також природний розум, статечність, розважливість, мудрість. Крім того, імператорські посли повинні були мати бездоганну репутацію, а також адміністративний або військовий досвід.

Мета роботи - дослідження організації діяльності повітових і головних судів Правобережної України в 1797 - 1831 рр., проаналізовано їх кадровий склад та юридичні практики. Імперська влада, прагнучи здобути лояльність локальної шляхти й утвердитися в регіоні, відновила окремі елементи річпосполитської судової системи. Методологія дослідження базується на поєднанні загальнонаукових (аналізу, синтезу, узагальнення) та спеціально-історичних (історико-генетичного, історико-системного, історико-типологічного, просопографічного) методів із принципами історизму, системності, науковості, що надало змогу зосередитися на функціонуванні судових органів в умовах імперської політики пошуку компромісу з місцевою знаттю. Просопографічний метод використано для аналізу кадрового складу судів. Наукова новизна полягає в дослідженні імперської практики надання поступок місцевій шляхті у судовій сфері за умови лояльності до політики центру. Відновлені елементи річпосполитської судової системи переконували еліту у збереженні її впливу в регіоні, проте одночасно влада здійснювала корекцію діяльності судів. Катерина II запровадила на Правобережжі імперські судові установи. Політика Павла I була більш раціональною: для збереження стабільності він розпочав співробітничати з місцевими елітами. Головним елементом домовленостей стало повернення окремих елементів річпосполитської судової традиції. У діяльності повітових судів шляхта одержала свій виборний кадровий склад, польську мову, Литовський статут і конституції. Ці фактори, поряд із розширенням юрисдикції на інші категорії населення, переконали еліту у своєму домінуванні. Для контролю й корекції було створено губернські суди, які загалом вдало здійснювали ревізування кримінальних справ й апеляцію цивільних проваджень, забезпечуючи спокій у регіоні.

Мета роботи - спроба вивчити деякі аспекти повсякдення в'язня в пенітенціарних закладах II Речіпосполитої за матеріалами Волині та Східної Галичини, а саме висвітлити питання класифікації ув'язнених, простежити процес потрапляння їх до тюрми та адаптації до нових реалій, порушити проілеми, пов'язані з харчуванням, працею, освітою, релігійними практиками, з'ясувати причини і спосоіи втечі з в'язниці, простежити контакти арештантів із родиною та громадськими організаціями, а також проблеми, пов'язані з постпенітенціарним життям. Методологія грунтується на використанні загальнонаукових і спеціально-історичних методів дослідження, у тому числі проблемно-хронологічного, синхронного, діахронного, порівняльно-історичного та ін. Уперше у сучасній українській історіографії здійснено спробу дослідити окремі аспекти повсякдення в'язня в пенітенціарних закладах міжвоєнної Польщі за матеріалами Волині та Східної Галичини. Висновки: в установах виконання покарань перебували різні категорії ув'язнених, чиє повсякдення - від потрапляння за грати й до виходу на свободу - мало регламентований характер. Новоприбулі утримувалися в тимчасових карантинних приміщеннях. В'язні систематично нарікали на якість харчування. Досліджувані тюрми мали шпиталі або стаціонарні амбулаторії. Контингент залучався до трудової діяльності, яка мала виховний та матеріальний ефект. У місцях позбавлення волі засуджені могли здобути елементарну освіту, а також отримували можливості для задоволення релігійних потреб. Окремі ув'язнені з різних причин удавалися до втеч. Спорадичним явищем щоденного життя в'язнів були зустрічі з родичами та друзями. Важливу роль у підготовці особи до звільнення та постпенітенціарного життя відігравала громадська організація "Патронат".

Мета робота - з'ясування механізмів судового врегулювання поземельних відносин у Правобережній Україні в 1797 - 1840 рр. Верховна влада, заради здобуття лояльності місцевої знаті й утвердження в регіоні, проводила гнучку політику, одним з елементів якої стало відновлення річпосполитської системи земельної власності. Досліджено організація діяльності підкоморських і межових судів, проаналізовано їх кадровий склад та юридичні практики. Методологія дослідження базується на поєднанні загальнонаукових (аналізу, синтезу, узагальнення) та спеціально-історичних (історико-генетичного, історико-системного, історико-типологічного, просопографічного) методів із принципами історизму, системності, науковості, що дозволило зосередитися на механізмах судового врегулювання поземельних відносин в умовах пошуку компромісу верховної влади з місцевими елітами. Просопографічний метод використано для аналізу суддівського корпусу. Наукова новизна полягає в дослідженні імперської практики пошуку згоди з польською шляхтою через збереження річпосполитської судової традиції врегулювання поземельних відносин та дозволу місцевій еліті самостійно вирішувати свої партикулярні поземельні справи. Висновки: Павло І для збереження стабільності в регіоні пішов на співробітництво з місцевими елітами, головним елементом чого стало повернення у землекористування практик польського правосуддя через відновлення мережі повітових підкоморських судів, які займалися розмежуванням. Перевантаження справами і брак кадрів обернулися незначною ефективністю підкоморського суду. У 1814 р. Олександр I на прохання еліти запровадив у Подільській губернії значно більш дієвішу межову систему. Для пришвидшення вирішення земельних суперечок спершу було створено незалежні повітові межові установи, а 1818 р. - губернську апеляційну. Держава не втручалася у приватне розмежування, але контролювала земельні межі своєї власності. Підкоморська й межова судові мережі примирили місцеву еліту з російською владою.

Мета дослідження - проаналізувати роль і значення документів Оперативного штабу райхсляйтера А. Розенберга як джерел щодо його діяльності в окупованих країнах Європи, а саме на території передусім Бельгії, Нідерландів, Північної Франції, частини СРСР, що були залучені різними сторонами під час Нюрнберзького процесу як документальні докази при розгляді злочинів щодо конфіскації та переміщення культурних цінностей (предметів мистецтва, інших різних музейних зібрань, бібліотечних та архівних колекцій). Методологічні засади дослідження грунтуються на принципах історизму, науковості, усебічності, було використано як загальноісторичні (насамперед історико-порівняльний, ретроспективний, проблемний), так і джерелознавчі методи дослідження. Охарактеризовано місце документів Оперативного штабу у загальному комплексі документальних доказів, залучених до Нюрнберзького процесу сторонами звинувачення як джерельної бази з висвітлення пограбування нацистами культурних цінностей на території країн, окупованих гітлерівською Німеччиною під час Другої світової війни. Висновки: у загальних рисах окреслено суть Нюрнберзького процесу, категорії злочинів, за якими відбувався судовий розгляд, а також побіжно охарактеризовано загальний масив документів, створений унаслідок діяльності Міжнародного трибуналу в Нюрнбергу. Особливу увагу приділено документам, що були пов'язані зі злочинами проти культури, під час підготовки до процесу їх було віднесено до статті злочинів, пов'язаних із завданням матеріальних збитків. Але злочини проти культури означають знищення, пошкодження чи переміщення не лише об'єктів культурної спадщини, наприклад окремих предметів мистецтва, музейних, архівних, бібліотечних зібрань тощо, а й духовні спадщини окупованих народів та їх історичної пам'яті. Стисло висвітлено загальний склад документів Оперативного штабу щодо втрат культурних цінностей, залучених до Нюрнберзького процесу, передусім звітів, донесень, листування, а також матеріали допитів свідків грабіжницької діяльності, серед яких були як співробітники згаданої інституції, так і різні нацистські державні, військові діячі. Встановлено, що документи Оперативного штабу було залучено до процесу в незначній кількості, в основному з боку західних союзників, і вони не відображали повністю грабіжницьку діяльність, а дані радянської сторони звинувачення щодо втрат культурних цінностей базувалися передусім на зведеній інформації про втрати з актів Надзвичайної державної комісії зі встановлення й розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників та їхніх спільників, часто без указівки на конкретну структуру та без ідентифікації заподіяних збитків.

Мета роботи - висвітлення процес формування та діяльності представницьких органів влади, їх виконавчих структур у західних областях УРСР повоєнного періоду. Методологія дослідження побудована на принципах історизму, об'єктивності, багатофакторності й усебічного аналізу, міждисциплінарних підходах (зокрема методах історії, політології, соціальної психології та ін.), а також на сучасному термінологічному апараті. Використано історично-генетичний, системний і структурний методи. Теоретико-концептуальним стрижнем дослідження стала діяльність рад та їх виконкомів крізь призму форсованої радянізації регіону, яка передбачала повну інтеграцію західних областей до складу УРСР і проводилася особливо жорсткими методами. На підставі нових архівних та опублікованих джерел проаналізовано організаційно-правові засади діяльності місцевих органів влади, особливості кадрової політики, наведено статистичні дані стосовно кількісного, якісного складів управлінців. Показано неефективність роботи рад та їх виконкомів в умовах партійного контролю й централізованої владної вертикалі. Наголошено на численних зловживаннях і корупційних схемах, що були притаманні управлінському середовищу. Підкреслено складне становище сільської адміністрації внаслідок подвійного тиску: з боку вищих владних структур та учасників національно-визвольного руху. У висновках наголошено на "імпортованому" характері владних структур, насаджуваних у західних областях УРСР за зразком командно-адміністративної системи СРСР. Констатується другорядний статус місцевих органів влади у системі радянських управлінських структур регіону й республіки загалом, штучне звуження їхніх повноважень шляхом підпорядкування парткомітетам та обмеження фінансової й матеріальної бази, що перешкоджало належному впливу на суспільно-економічний розвиток територій. Зазначено, що кадрові питання вирішувалися центром переважно без урахування місцевої бюрократії, а шляхом призначення на керівні посади відряджених сюди функціонерів із різних куточків СРСР та УРСР, що створювало нездорову атмосферу в місцевому управлінському середовищі та суспільстві західноукраїнських областей загалом.

Мета роботи - реконструювати та проаналізувати основні етапи й особливості діяльності Катеринославського совісного суду (1784 - 1855 рр.). Методологія дослідження грунтується на принципах історизму, науковості, об'єктивності. Використано порівняльно-історичний, аналітико-синтетичний методи, методики наукової критики джерел, міждисциплінарний підхід. На підставі опрацьованих джерел, значна частина яких уперше вводиться в науковий обіг, охарактеризовано роботу та специфіку Катеринославського совісного суду. Цей регіональний сюжет доповнює наявні дослідження з історії таких установ в Україні, уточнює усталені в історіографії позиції щодо хронології подій, розширює уявлення про можливості джерельних комплексів зі вказаної теми. Установлено, що Катеринославський совісний суд розпочав роботу 1784 р. На прикладі відмінностей цивільного судочинства для окремих етнічних груп краю, для земель колишньої Гетьманщини, частина яких входила до Катеринославського намісництва (1783 - 1796 рр.), виявлено не лише територіальну, а й культурно-правову мозаїчність регіону. Зазначено, що на першому етапі існування суду (до 1797 р.) його очільники радше призначалися, ніж обиралися з-поміж місцевого дворянства. Вони були змушені керуватися не лише "совістю" та російським законодавством, але й нормами Литовського статуту 1588 р., магдебурзького права. Нав'язування совісним судам невластивих їм функцій у першій половині XIX ст. поступово нівелювало позитивний потенціал, закладений у просвітницькій ідеї їх створення. Можливість однієї зі сторін процесу відмовитися від розгляду справи у совісному суді, відсутність усвідомленої ювенальної політики держави та її забезпечення робили цю інституцію разом з усією судовою системою малоефективною, приреченою на ліквідацію. Перспективи подальших студіювань. Наголошено на значному потенціалі матеріалів Катеринославського совісного суду в дослідженні соціальної історії регіону, у висвітленні проблеми інкорпорації населення краю до загальноімперського соціуму через уніфікацію права й судової системи.

Мета роботи - осмислення проблеми дослідження кордонів і порубіжних територій у просторово-політичному, національно-регіональному, семантичному, екзистенційному й термінологічному вимірах. Традиційні підходи до вивчення кордонів базуються на постулатах геополітики. Сучасна геополітика надає великого значення формуванню історико-географічних образів погранич наоснові злиття часових та просторових параметрів і їх відображення у відповідних знаках, символах. Концепт "хронотопу прикордоння" - часово-просторового континууму з пріоритетом часу - дає змогу простежити складну еволюцію розвитку пограниччя з урахуванням геополітичних впливів та напрямів міграційних процесів. Сучасні геополітичні реалії диктують необхідність пошуку нових пояснювальних моделей і, відповідно, - нової наукової мови. Традиційні підходи, базовані на ідеях центральності й нормативності західної інтелектуальної традиції, сьогодні вже "не спрацьовують". Центри та периферії у сучасному світі стрімко міняються місцями, інтеграційні процеси супроводяться не менш помітними відцентровими. Порівняння, зв'язки, взаємообміни, перехресні впливи постають у вигляді фундаментальних опор для пошуку нових пояснювальних парадигм. Основний висновок: не випадково у світі спостерігається підвищений інтерес до концептуалізації теоретичної лімології - науки про кордони. Упродовж другої половини XX й початку XXI ст. пройдено величезну відстань відкласичних геополітичних підходів донекласичних антропологічних і новітніх - постнекласичних. Теоретична лімологія дедалі впевненіше прокладає собі шлях у систему освіти. Що ж до України, то в нас кордонознавство існує у кращому випадку у прикладному вимірі, а термін "лімологія" поволі приживається лише у предметному полі історичної та політичної регіоналістики. Саме тому концептуалізація нового наукового напряму має стати своєрідним викликом для історичної науки. Адже саме їй під силу створити таку модель ставлення до інакшості, яка утримуватиме соціум від нових розмежувань по лінії "наші - не наші". А також простежити на основі аналізу багатьох історичних колізій вплив "ефекту колії", залежності від пройденого шляху траєкторій майбутнього розвитку.

У 1945 р. було створено Організацію Об'єднаних Націй - визнаний стабілізуючий чинник світового співтовариства, що стало одним із важливих наслідків завершення Другої світової війни. 75-річна історія діяльності ООН є прикладом вирішення складних міжнародних суперечностей. Організація пережила класичну "холодну війну", хоча у цей час мала незначну ефективність діяльності. Робота ООН активізувалась після розпаду СРСР у короткий проміжок існування однополярного світу з домінуванням США. Але сучасна криза системи міжнародних відносин знову загострила проблему налагодження міжнародно-правових, політично-організаційних і ментальних основ формування нового постмодерного укладу. Мета дослідження - висвітлення тенденцій поглиблення кризи Організації Об'єднаних Націй в умовах глобальної "гібридної війни" за перерозподіл ресурсів, влади й багатства між різними центрами біагатополярної світу. Методологія спирається на критичний історичний аналіз діяльності глоіальної міжнародної інституції ООН, принципи історизму, системності. Наукова новизна полягає у виявленні ключових суперечностей формування постмодерної системи міжнародних відносин фактично за умов глобальної "гібридної війни". Розмиваються локально-цивілізаційні, соціально-економічні, ментальні характеристики однополярного світу. Утім ООН залишається важливим дипломатичним майданчиком взаємодії різних світових потуг. Це дає підстави апелювати до норм міжнародного права у процесі розв'язання міждержавних конфліктів. Висновки: постмодерна система міжнародних відносин є форматом складної взаємодії п'ятьох "світів": Євроатлантичної ареалу, Китаю, держав, що розвиваються, послаблених глобальною конкуренцією і країн, які втрачають суб'єктність. Ліберальна глобалізація доповнюється глокалізацією. США й КНР конфліктують як головні полюси сили нової багатополярної системи міжнародних відносин. Вашингтон обрав стратегію тривалого стримування Китаю. Пекін удається до асиметричної стратегії впливу на США. Це протистояння намагається використати Російська Федерація. Збереження та посилення впливу Організації Об'єднаних Націй на світову політику необхідне для запобігання силових варіантів прискорення формування багатополярної системи міжнародних відносин та адекватного реагування на інші нові виклики й загрози, які становлять небезпеку для всього людства.

Наведено дискусійні проблеми й особливості розкриття джерельної спадщини радянських репресивно-каральних органів (таємної поліції) 1920 - 1930-х рр., зокрема їх видовий склад, схему класифікації, інформативне наповнення, автентичність як історичного джерела, необхідність використання всього комплексу джерелознавчих та суміжних наукових дисциплін для здійснення фахового аналізу цієї групи джерел.