Розглянуто правові аспекти прав військовополонених. Акцентовано увагу на міжнародних стандартах у сфері поводження з цією категорією осіб. Визначено суб'єктів, які мають право на отримання статусу військовополонених. Вказано на необхідність удосконалення відповідальності за порушення прав військовополонених.

На переважно невідомих широкому науковому загалу історичних документах, проведено аналіз військово-політичних умов та правових актів, регулюючих засади створення, принципи та напрямки діяльності Головної Української комісії у справах полонених і біженців - центрального відомства УСРР у розв'язанні комплексу проблем, пов'язаних з колишніми біженцями та військовополоненими Першої світової війни.

Історія кримінально-виконавчого права не була предметом спеціального дослідження І. Малиновського. Вчений окремо та комплексно розглянув лише питання чинного радянського українського виправно-трудового права кінця 20-х рр. XX ст. Але його історію він досліджував практично впродовж усієї своєї наукової діяльності якби побічно, в контексті дослідження історії кримінального та судового права. Мета роботи - виокремлення з наукового доробку автора та представлення зацікавленому читачеві кримінально-виконавчого зрізу інституту заслання як міри кримінального покарання в Московській державі та Російській імперії. У Московській державі заслання як правове явище було започатковане указом 1582 р. та мало на меті очищення суспільства від "лихих людей", покарання винних, колонізацію окраїн й економічну вигоду. Засланню підлягали особи, які вчинили тяжкі злочини, учасники бунтів, військовополонені тощо. Місцями заслання були малозаселені чи взагалі не заселені місцевості, але переважно Сибір. Спочатку становище засланців мало відрізнялося від становища корінних жителів. Засланці несли службу, займалися сільським господарством тощо. У XVII ст. характер заслання і його відбування змінились мало, лише поширились. А у XVIII ст. уряд став дивитися на засланців як на дармову робочу силу, яка би піднімала економіку та сільське господарство далеких околиць, а заодно й продовжила їх колонізацію, а тому запровадив каторжні роботи: заслані перебували в каторжних тюрмах, а працювали на дармових каторжних роботах з будівництва фортець, портів, доріг, у копальнях тощо. Заслання й каторга були довічними. Каторжани поділялися на категорії залежно від своїх навиків і виду робіт, до яких вони залучалися. Із закінченням певного строку й за хорошої поведінки каторжні могли бути звільнені, але залишалися на проживання в місцях заслання. У XIX ст., окрім заслання на каторгу, в Російській імперії мало місце заслання на поселення, на проживання та на оселення. Заслання на поселення поділялося на заслання в місця віддалені та місця не досить віддалені. Обидва місця заслання знаходилися в Східному Сибіру. Через 10 років ця категорія засланців могла вибирати собі місце проживання на всіх просторах Сибіру. Заслання на життя також було засланням у Сибір, але також в окремі європейські губернії. Заслані на проживання самі вибирали собі спосіб життя, але перебували певний час під наглядом поліції, обмежувалися у виборчих та деяких інших правах. Засланню на оселення підлягали лише злочинці-бродяги, також у Сибір, де впродовж півтора років залучались до громадських робіт. З економічної, соціальної, морально-етичної та правової точок зору заслання було явищем негативним.