Мета роботи - вивчення практики освітньої, комунікативної та адміністративно-управлінської підготовки візантійської політичної еліти - імператорських послів за даними історико-літературних творів та епістолярною спадщиною. Методологічну основу складає принцип історизму, який спирається на дослідницьку стратегію історії життя від першої особи. Уперше в українській історіографії досліджено критерії вибору, процедуру призначення, підготовку імператорських послів та інших учасників посольства до виконання дипломатичних доручень, рівень їх освіти, особисті риси, протокольні вимоги до поведінки, ризики й небезпеки діяльності. Висновки: головним критерієм у разі визначення кандидатури імператорського посла була довіра з боку імператора та доволі вузького кола його радників до особи, якій доручалося очолити дипломатичну місію. Посол був безпосереднім представником монарха, тож мав відповідати певним соціальним, освітнім, управлінським, репутаційним критеріям. Послами призначали високопоставлених сановників, представників константинопольської знаті, воєначальників. Велике значення під час вибору кандидатури мала освіта, знання історії, філософії, юриспруденції, володіння ораторським мистецтвом, уміння переконувати й вести перемовини. Цінувалися також природний розум, статечність, розважливість, мудрість. Крім того, імператорські посли повинні були мати бездоганну репутацію, а також адміністративний або військовий досвід.