Розглянуто особливості нормативно-правових актів Російської імперії в період Першої світової війни як важливого джерела з дослідження історії податкової політики імперського уряду. Увесь правовий масив, що забезпечував податкову політику, поділено на дві групи: нормативно-правові акти, які формували загальну податкову політику Російської імперії і поширювалися на всю територію імперії; "окупаційні" нормативно-правові акти, які реалізовували податкову політику уряду Російської імперії на окупованих російською армією територіях Галичини та Буковини. У результаті аналізу імперського податкового законодавства доведено, що критичний фінансовий стан Російської імперії був зумовлений недосконалістю та відсталістю податкової системи, з якою ця країна вступила у війну. Визначено, що значний масив законодавчих актів у сфері оподаткування, прийнятих у період участі Російської імперії у Великій війні, було направлено на збільшення податкового тиску та містив у собі норми, які стосувалися підвищення ставок окремих існуючих до війни податків та зборів, скасування податкових пільг, розширення кола платників та об'єктів оподаткування або ж запровадження нових тимчасових військових податків. Звернуто увагу на суть та причини прийняття 6 квітня 1916 р. Закону Російської імперії "Про державний прибутковий податок", який мав ознаменувати початок податкової реформи. Досліджуючи механізм та особливості нормативного забезпечення оподаткування на окупованих російськими військами територіях Галичини і Буковини, встановлено, що недотримання норм міжнародного права призвело до запровадження гібридної системи оподаткування, яка поєднувала елементи австрійського та російського податкового законодавства і як наслідок - до хаотичного та безсистемного стягнення податків. Такий стан в оподаткуванні свідчив про значне посилення податкового тиску на місцеве населення та грабіжницький характер російської податкової політики на окупованих територіях.

Розглянуто повноваження фінансового характеру казенних палат Наддніпрянської України, зокрема організації збору, доставки та зберігання дохідної частини бюджету. Визначено роль, обов'язки, функції, основні засади діяльності у сфері обліку доходів і видатків держави на губернському рівні. Охарактеризовано особливості казенних палат у галузі контролю грошового обігу Наддніпрянської України. Також визначено нефінансові функції казенних палат, зокрема розгляд домобудівних та казенних справ губернії. Визначено, що казенні палати взаємодіяли з іншими структурними одиницями загальноімперської фінансової системи. Аналіз законодавства та архівних документів свідчить, що казенні палати вели контроль за доходами кожного повіту губернії, звітували про доходи та видатки державному казначею. Також казенні палати видавали конторам Асигнаційного банку статутний капітал, вели облік та обмін асигнацій. Зокрема, на основі дослідження законодавства Російської імперії встановлено, що казенні палати повинні були наглядати за своєчасним надходженням доходів до бюджету та витрачанням коштів у межах асигнувань, передбачених для губернії. Встановлено, що асигнації першої емісії можна було легко підробити, тому уряд Російської імперії був змушений випустити асигнації із новим зображенням. Поданий опис та ілюстрації асигнацій номіналом 100, 50, 25 руб. 1786 року випуску. Аналіз архівних документів свідчить, що казенні палати вели розмін асигнацій старого зразка на нові, складаючи відповідні постанови. Також асигнації виконували роль платіжних засобів так само, як і мідна монета. Асигнація функціонувала як допоміжний платіжний засіб, покриваючи дефіцит бюджету Російської імперії. Досліджуючи основи механізм збору та розподілу фінансів, виявлено, що непоодинокими випадками були привласнення коштів, зловживання службовим становищем, підробки фінансових засобів, що свідчать про недосконалість системи фінансового управління на губернському та повітових рівнях, які супроводжували діяльність казенних палат протягом всього періоду існування.

Розглянуто комплекс теоретичних і практичних питань у сфері стандартизації охорони праці, здійснено порівняльний аналіз європейських та міжнародних стандартів у галузі охорони праці. Зауважено на адаптації законодавства України, яке передбачає реформування її правової системи та поступове приведення у відповідність із європейськими та міжнародними стандартами охорони праці, з метою визначення єдиних та загальноприйнятих правових, соціально-економічних заходів та засобів, спрямованих на збереження життя, здоров'я і працездатності людини під час трудової діяльності. У дослідженні висвітлено стан стандартизації у сфері охорони праці, проведено порівняльно-правовий аналіз відповідності та розробки рекомендацій з метою подальшого наближення законодавства України до вимог acquis communautairе. Подано визначення основної термінології, яка розкриває суть проблеми: "система стандартів безпеки праці", "стандартизація", "стандарти" тощо. Розглянуто види стандартизації та зроблено опис деяких стандартів національної системи стандартизації охорони праці. У дослідженні йдеться про новий стандарт ISO 45001:2018 "Системи менеджменту охорони здоров'я та безпеки праці. Вимоги та рекомендації щодо застосування", який є одним з найбільш очікуваних стандартів у світі. Авторкою закцентовано на важливості й необхідності формування чіткої системи стандартизації в Україні, що покращить стан у галузі охорони праці.

Розкрито актуальну проблему забезпечення конституційних прав громадян України, зокрема, права на інформацію та на ознайомлення з механізмами захисту своїх прав у повсякденному житті. Суттєву роль в цьому процесі відіграє інформаційна діяльність органів державної влади, які несуть відповідальність за забезпечення громадянських прав мешканців своєї країни. З метою підвищення правової освіченості та інформування українців про існуючи законні механізми захисту їх прав 7 червня 2017 р. стартував загальнонаціональний правопросвітницький проєкт Міністерства юстиції України "Я МАЮ ПРАВО!". Його основним завданням є забезпечення громадян України інформацією про права, які гарантовані їм Конституцією та законами України, навчити ці права реалізовувати та захищати. Реалізація проєкту планується до 2022 року. Слоган проєкту: ЗНАЮ! ДІЮ! ЗАХИЩАЮ! Знаю свої права. Користуюсь ними і знаю, що треба робити, коли мої права порушують. Захищаю себе згідно з законами, а держава захищає мене і мої права. Для роз'яснення цілей даного проєкту та його реалізації Міністерство юстиції України широко залучає різноманітні інформаційні заходи, в ході яких відбувається інформування громадян і надаються конкретні рекомендації щодо захисту їх прав за найбільш актуальними проблемами. Залежно від актуальних правових потреб суспільства, в межах проєкту визначаються соціально значимі блоки захисту прав громадян, відповідно до яких проводяться інформаційно-просвітницькі кампанії. Аналіз діяльності Міністерства юстиції України з реалізації проєкту "Я маю право!" у 2017 - 2019 роках дозволив класифікувати проведені інформаційно-просвітницькі кампанії за масштабами їх реалізації та за цільовою аудиторією. Визначені інструменти їх реалізації, основні інформаційні канали кампаній. Поширення правових знань у рамках проєкту сприяє залученню громадян до правової активності та правосвідомої поведінки. У 2017 - 2019 роках проєктом було охоплено понад 15 млн. (36 %) громадян України. У 2019 році проєкт опинився серед 30-ти фіналістів міжнародного конкурсу "World Justice Challenge 2019: Access to Justice Solutions!", зважаючи на те, що він спрямований на визнання передових практик та успішних рішень у сфері правосуддя, які сприяють утвердженню верховенства права. Отже, досягнення у реалізації правопросвітницького проєкту "Я маю право!" в цілому свідчать про ефективність обраної Міністерством юстиції України інформаційно-комунікаційної стратегії та заходів, проведених у рамках інформаційно-просвітницьких кампаній, хоча й потребують певного доопрацювання.

Проаналізовано унікальний акт систематизації законодавчого масиву Російської імперії, який реалізовувався протягом 30 - 40-х років ХIХ століття під керівництвом видатних державних діячів М. Сперанського та М. Балудянського. Тогочасна систематизація законодавчих актів мала надзвичайно важливе значення, оскільки: забезпечувала державні структури та підданих офіційною правовою інформацією, що дозволяло уникнути труднощів управління й судочинства; підвищувала ефективність правової практики й діловодства та сприяла удосконаленню законів; стимулювала наукові дослідження в правовій сфері та підготовку фахівців-правознавців. Охарактеризовано концептуальні теоретичні підходи та технологічні основи здійснення систематизації законодавчих актів, розроблені М. Сперанським. Визначено, що систематизація законодавчого масиву здійснювалася поетапно, відповідно розробленої програми систематизації, котра охоплювала: облік законодавчих актів, хронологічну систематизацію російських законодавчих актів (хронологічна інкорпорація), тематичну систематизацію законодавства (систематична інкорпорація) та кодифікацію галузевого законодавства. Результатами реалізації цих етапів було створення Повного зібрання законів Російської імперії, Зводу законів, розробка коментарів до діючих законів та навчальної літератури для викладання юридичних дисциплін у вищих навчальних закладах імперії. Повне зібрання законів і Звід законів Російської імперії створили базу для розвитку юридичної науки й освіти в цілому та фінансово-правової зокрема. На їхній основі на юридичних факультетах Харківського та Київського університетів Наддніпрянської України починають вивчатися закони про державні повинності та фінанси. Студенти Ніжинського юридичного ліцею здобували фінансово-правові знання при вивченні законів про державні повинності та фінанси за Зводом законів Російської імперії (іV-Vііі томи). Студенти Рішельєвського ліцею з 1841 року замість загального курсу законознавства почали вивчати державне господарство та російське законознавство, також використовуючи Повне зібрання та Звід законів Російської імперії.

Проаналізовано діяльність радянських спецслужб щодо дискредитації українського еміграційного уряду - Державного центру Української Народної Республіки на еміграції та особисто його керівника Симона Петлюру. Екзильний уряд УНР, який стояв на позиціях антикомунізму та контролював інтерновану в польських таборах українську армію, становив реальну загрозу для існування більшовицького режиму в Україні. Тому, і центральний радянський уряд в Москві, і підконтрольний йому уряд УСРР в Харкові докладали максимум зусиль для дискредитації діяльності Симона Петлюри. Одним із головних напрямів такої підривної роботи проти українського еміграційного уряду стала діяльність більшовицьких спецслужб. "Чекісти" вербували агентуру серед українських військовиків та політичних діячів близьких до Державного центру. Зокрема, ГПУ вдалося, через створення фіктивної "Вищої Військової Ради", яка нібито діяла на території України, вивезти одного із популярних військових діячів армії УНР отамана Юрія Тютюника до УСРР. Юрій Тютюник погодився на співпрацю із більшовицькою владою і більше року, під керівництвом ГПУ, проводив агентурну гру з метою залучення спільників і з числа генералітету УНР (йшлося, насамперед про генерала Олександра Удовиченка), встановлення зв'язку Симона Петлюри з "Вищою Військовою Радою" та дискредитації Державного центру УНР перед урядовими чинниками Речі Посполитої та урядами інших держав. Така робота не мала великого успіху, тому ГПУ вдалася до розсекречення свого агента, використовуючи факт переходу "петлюрівського" генерала для деморалізації українського політикуму та військових на еміграції. Даний хід супроводжувався широкою інформаційною кампанією в радянській пресі і мав значний пропагандистський ефект як в Україні так і за кордоном. Зрештою, зрада Ю.Тютюника стала одним із чинників повернення українців до УРСР та послаблення антибільшовицького руху.

Підробки грошей, виготовлені злочинцями з метою отримання незаконного прибутку та обману населення, виникли з часів появи найпершої монети в історії людства. З тих під фальшування грошей відбувається паралельно із розвитком грошової справи. Фальшування власне українських грошей розпочалось ще з часів появи найперших кредитових білетів, друкованих 1917 року в Києві. У сучасній науковій історіографії питанню фальшування грошей в незалежній Україні приділено увагу досить спорадично. Основні тенденції та особливості фальшування грошей в наш час у цій роботі досліджено шляхом аналізу повідомлень про виявлення підроблених грошей чи їх виробників за даними сайтів новин в мережі Інтернет. Найбільшої популярності набувають повідомлення про особливо поширені прототипи підробок, а також статистичні дані, пов'язані із кількістю виявлених в країні фальсифікатів. Інформаційні агенства найчастіше спираються на офіційні повідомлення Національного Банку України або заяви речника Національної поліції України. Найбільша концентрація виявлення фальшивих грошей була зафіксована у Західних регіонах України та в Одеській області. У процесі державної протидії фальшивомонетництву відзначено нестандартні випадки: спроби підтвердити ігровими грошима свою платоспроможніть під час перетину кордону, оформлення грошових переказів через сервіси логістичної компанії. Незахищеними від отримання фальшивих грошей стали користувачі платіжних терміналів та банкоматів. Технологічно більшість підробок виготовлена за допомогою струменевих принтерів, найбільш популярними прототипами для фальшивомонетників є банкноти номіналом 500 гривень та 100 доларів США, причому євро та російські рублі встрачають свою привабливість. Поширеними в Україні є спроби розрахунку сувенірними грошима. Показово, що в опрацьованих інформаційних джерелах не зафіксовано випадків виявлення фальшивих монет.

Для історичного осмислення на сучасному етапі розвитку держави Україна в роки незалежності необхідно проводити аналіз нормативного забезпечення її взаємовідносин із державами, які пройшли шлях від російської окупації до незалежності, євроінтеграції і є досвідними в побудові і реалізації власне особистого політичного курсу, розбудови правових і соціальних національних цінностей. Метою дослідження постало визначення взаємовпливів нормативного забезпечення формування міждержавних зв'язків України і Латвії і суспільно-політичного життя суспільств. Розкриваються основні політичні, економічні та гуманітарні чинники, які впливали на формування договірної правової бази між Україною та Латвією у 1992 - 2019 рр. Акцентується увага на основоположних принципах, якими керувалася Україна та Латвія у процесі становлення договірно-правових відносин у досліджуваний період, а саме: суверенна рівність, відмова від застосування сили чи погрози силою; непорушність кордонів і територіальної цілісності; мирного врегулювання спорів, невтручання у внутрішні справи; поважання прав людини і основних свобод, рівноправності і права народів розпоряджатися своєю долею; взаємовигідного співробітництва; сумлінного виконання міжнародних зобов'язань. Наголошується, що між двома державами у досліджуваний період налагоджені дружні відносини, підписані між ними договірно-правові документи відзначаються правовою якістю та політичною виваженістю, з максимальним урахуванням міжнародних договорів та національних інтересів обох держав. Констатується на прикладах взаємозв'язок суспільно-політичного контексту і права, як суспільних явищ. Однак, в ході двосторонньої співпраці між Латвією та Україною були виявлені і цілий ряд проблем, які на сьогодні вимагають свого нагального вирішення у правовому підгрунті. Загалом доводиться, що рівень українсько-латвійських договірно-правових відносин є досить високим, завдяки чому є перспективи для поглиблення і розвитку зв'язків і в політичній, і в торгово-економічній, і гуманітарній, і освітній, і туристичній, і культурологічній сферах.

Досліджено особливості становлення регіональної політичної еліти Львівщини у період з 1990 р. до 2019 р. Основну увагу зосереджено на трьох завданнях: кого варто відносити до категорії "політичної еліти" Львівщини; які основні шляхи її формування, починаючи з періоду становлення України як держави і до сучасного етапу; якою є кількісна оцінка політичної еліти Львівщини. Зокрема, було визначено, кого варто вважати політичною елітою регіону. За допомогою, використаного у дослідженні, методу позиційного аналізу, було класифіковано регіональну політичну еліту на формальну та неформальну. Визначено, що формальна політична еліта займає певні посади у владній вертикалі, що формалізує її причетність до прийняття політичних рішень. Натомість неформальна еліта представлена особами, які не займаючи керівних посад, формують певний тип відносин з масами, посідають вагоме місце у процесі прийняття важливих рішень та впливають на здійснення політичної влади в регіоні завдяки ресурсам, якими вони володіють (фінансовий капітал, авторитет, доступ до формування суспільної думки та маніпулювання нею тощо). Проаналізовано процес оновлення львівської формальної політичної еліти починаючи з 1990 р. та виявлено, що саме в цей період у регіоні спостерігаються зародки демократичних процесів та перехід до багатопартійності. Помічено, що досить часто регіональна політична еліта Львівщини використовувала представницькі органи області як стартовий майданчик для подальшого кар'єрного росту, що призводило до постійного руху та припливу нових обличь. Досліджено, що серед неформальної політичної еліти найбільш потужною групою можна вважати бізнес-еліту, яка окрім фінансових важелів впливу часто використовує також маніпулювання громадською думкою через доступ до медіа-ресурсів. Відзначено, що оновлення в цій групі еліти відбувається значно повільніше, ніж серед формальної політичної еліти. Окремо йдеться про кількісну оцінку регіональної політичної еліти Львівщини. Оскільки про конкретні кількісні підрахунки говорити важко, зазначено, що до цієї категорії можна віднести як відносно невелику когорту осіб (від кількох сотень), які контролюють більшість ресурсів та нав'язали міцні зв'язки на регіональному та загальнодержавному рівнях, так і значно розширити її кількістю осіб (до тисячі двохсот), серед яких найвпливовіші політики (народні депутати України), очільники та депутати місцевих рад, керівництво ОДА та її департаментів, голови регіональних організацій політичних партій та основні неформальні лідери в регіоні.

Проаналізовано основні напрями організації управлінської комунікації між німецькими та місцевими владними структурами зони відповідальності Тимчасової військової адміністрації (ТВА) та Райхскомісаріату "Україна" (РКУ) в 1941 - 1944 рр. Ці управлінські структури уповноважувалися на безпосереднє здійснення мети і завдань гітлерівської окупаційної політики, але оскільки вони були порівняно малочисельними, то у цих окупаційних зонах України були створені ще й органи місцевого управління, які репрезентувалися обласними, міськими, районними та сільськими управами. Основні процеси управлінської комунікації у зонах відповідальності ТВА та РКУ передбачали організацію внутрішньої службової взаємодії вертикального та горизонтального рівнів між суто німецькими владними структурами та зовнішнього - між німецькими та місцевими органами влади. Владна вертикаль німецьких окупаційних адміністрацій рівня мала максимально закритий і обмежений для місцевих допоміжних органів влади характер. Місцева влада обмежувалась у праві отримання усієї повноти системної інформації щодо реалізації стратегічних завдань окупаційної політики, а ті документи, які отримувало їх керівництво - мали цілком конкретизований суто виконавський характер. Владна вертикаль місцевих органів влади здійснювалася на рівні район (місто) - село. Лише нетривалий термін часу, в окремих регіонах країни, які перебували в юрисдикції ТВА до цього управлінського рівня, додавалась область. Проте після передачі цих територій у відання адміністрації РКУ, нова влада визнала за непотрібне залишати обласні управи у статусі допоміжних органів управління. Усі службові повідомлення німецьких органів влади мали наказовий та безапеляційний характер, а їх одержувачі в особі керівництва органів місцевого управління повинні були їх лише виконувати. Вертикаль німецького управління передбачала порядок повної підвладності органів регіональної та місцевої німецької влади вищому за статусом керівництву. Основними каналами службової комунікації ставали оголошення у пресі, збори службовців органів місцевого управління, телефонограми, накази та розпорядження. Для німецьких органів влади видавалися спеціальні кодифіковані збірники документів, користуватися якими місцевій владі було заборонено. Родовою ознакою німецького військово-окупаційного управління стали паралелізм та дублювання службових повноважень, відсутність реального правонаступництва між адміністраціями ТВА та РКУ, що в умовах глобального воєнного протистояння ставало причиною незадовільного стану ефективності здавалось раціональної та оптимально оформленої адміністративної системи.

Перед учителем сьогодні стоїть завдання підвищення життєвих компетентностей учнівської молоді. Компетентності базуються на знаннях, цінностях, котрі формуються в процесі навчання, досвіді. Здатність застосовувати отримані знання у повсякденному житті, у конкретній ситуації є показником успішності учнівської молоді. Одним із вагомих чинників формування важливих компетентностей є вивчення історії та правознавства у ЗЗСО. Сучасні підходи до вивчення цих предметів мають базуватися на особистісно орієнтованому навчанні, а навчальні технології повинні бути зосереджені на вихованні свідомого громадянина України, соціально адаптованого, котрий здатен творчо вирішувати проблеми у процесі самореалізації. Пріоритетним на уроках історії стає формування критичного мислення, орієнтація учнів не стільки на знання, скільки на шляхи отримання інформації. Активізації пізнавальної діяльності сприяє навчально-дослідницька діяльність. Формування дослідницьких умінь на уроках історії та правознавства можливе у процесі використання документальних, зокрема архівних джерел. Технологія роботи з історичними текстами, як модель навчання історії і правознавства у ЗЗСО, базується на дослідженні текстів із їх подальшим використанням учнями і формуванні історичного мислення. На сучасному етапі в Україні вирішуються складні завдання розбудови української правової держави та громадянського суспільства в основі яких повинна лежати розвинута ринкова економіка. У зв'язку з цим актуальним є вивчення на уроках історії у 9 класі у ЗЗСО соціально-економічної проблематики взагалі, і розвитку цукрового виробництва в Україні у другій половині ХIХ - на початку ХХ ст. зокрема. Адже цукрове виробництво у цей період було найбільш розвиненим і поширеним у багатьох українських губерніях. На їх територіях було розташовано близько 80 % цукрових заводів Російської імперії. Проаналізовано документи сімейного архівного фонду родини Терещенків, що знаходяться у Центральному державному історичному архіві України у м. Києві і є цінним джерелом для вивчення соціально-економічного та культурного розвитку в Україні у другій половині ХIХ - на початку ХХ ст. Мета роботи - дослідження, узагальнення архівних джерел сімейного фонду Терещенків і аналіз процесу формування особистісних компетентностей, дослідницьких умінь учнів на уроках історії та правознавства у ЗЗСО у процесі використання документальних, зокрема архівних джерел. Вивчення діяльності цукропромисловців Терещенків у процесі використання архівних джерел сприятиме формуванню дослідницьких умінь на уроках історії та правознавства. Документальні джерела сімейного архівного фонду Терещенків не лише дають учням можливість відтворити соціально-економічний розвиток України у другій половині ХIХ - на початку ХХ ст. Вони виступають і джерелами вивчення договірного, зобов'язального, трудового, сімейного, адміністративного права України цього періоду, що може бути використане учителем на уроках правознавства у ЗЗСО. Використані такі методи: історичний, хронологічний, аналізу та порівняння, статистичний.