Проаналізовано поняття та категорію самоорганізації у природничо-науковому й соціально-гуманітарному пізнанні. Доведено, що розвиток соціальної синергетики та теорії соціальної самоорганізації сприяв застосуванню синергетичних концептів і моделей для дослідження соціокультурної реальності. Вперше в українській соціально-філософській думці здійснено комплексне дослідження самоорганізації в соціогуманітарній сфері в роботах української філософської та наукової школи кінця XX - початку XXI століття (Українська синергетична школа); вперше показано філософсько-методологічний взаємозв'язок наукових досліджень явища та процесу самоорганізації групою українських філософів і гуманітаріїв (соціологів, психологів, педагогів, культурологів) у соціогуманітарній сфері на основі синергетики; виявлено евристичний потенціал теорії самоорганізації в сучасних соціальних дослідженнях соціальної реальності та людини, що дозволило ввести в науковий обіг новий концепт "психомірність соціальної реальності". Обгрунтовано доцільність вживання концепту "еволюція поняття самоорганізації в соціогуманітарних дослідженнях" та застосування теорії самоорганізації для дослідження розвитку українського суспільства в період соціальних змін. Розглянуто новий проект розвитку знання на основі трансдисциплінарності, в якому синергетичне бачення займає одне зі значущих місць. За основі узагальнення теоретичних напрацювань з означеної проблеми встановлено, що базовим фундаментом для інтеграції та трансформації способів пізнання постала синергетика, яка уже здійснює проект трансдисциплінарного підходу до реальності. Однією з центральних проблем соціальної синергетики визначено проблему самоорганізації складних соціальних систем в умовах нестабільності, динаміку процесів самоорганізації, соціальні трансформації як теоретичне прогнозування та самоуправління соціальних систем. Схарактеризовано провідні категорії соціальної синергетики - категорії соціального порядку та соціального хаосу. Наголошено на пріоритетності вивчення процесів самоорганізації в природничих науках (фізика, хімія, біологія), що відіграло важливу роль у формуванні постнекласичного етапу розвитку науки. Розглянуто теоретичні аспекти еволюції категорії і теорії самоорганізації в постнекласичному соціально-філософському знанні. З’ясовано, що психосинергетика зробила крок до спроби переходу до синтезованого, різноманітного та проблемно-орієнтованого підходу до вивчення психіки людини на основі синергетики, а також у дослідженні психосинергетичної стратегії людської діяльності, яка формується протягом життя, та пізнавальної системи людини. Розвиток психосинергетики в філософсько-теоретичному плані дозволив уявити людину як відкриту складну систему, що самоорганізується, що надало можливість сформулювати нові уявлення про механізми її розвитку, становлення та деформації. Проаналізовано проблему дослідження процесів самоорганізації в освіті та в педагогіці. Осмислюються засади впровадження синергетики в освітній процес: синергетика для освіти, синергетика в освіті та синергетика освіти. Стверджується, що актуальним для сучасної педагогічної думки є створення нової галузі педагогічної науки, що визначає своїм предметом математичне моделювання розвитку освітніх систем - педагогічна синергетика. Встановлено значення та роль концепції трансформативної освіти, що знаходиться в загальному контексті таких постнекласичних гуманітарних стратегій, як теорія комунікативної дії Ю. Хабермаса, теорії зміни парадигм Т. Куна, проблемно-орієнтованої системи освіти П. Фрейре, а також робіт із соціального конструктивізму і теорії соціальної самоорганізації. У соціальній філософії формується нова парадигма, яка охоплює постнекласичні трансдисцигшінарні стратегії та практики. Спільним фундаментом цих стратегій, що відповідають вимогам сучасного глобального суспільства, є синергетичний світогляд, який грунтується на вивченні процесів самоорганізації особистості та соціуму. Описано роль представників Української синергетичної школи в упровадження ідей синергетики у соціогуманітарне знання. З'ясовано, що сучасне глобальне суспільство - це нелінійне суспільство, яке саморозвивається, в якому відбувається постійний перехід між станами соціального порядку та соціального хаосу. Студіювання спеціальних джерел засвідчило необхідність розгляду суспільства як дисипативної системи, аналізу соціального порядку та соціального хаосу, що нерозривно пов’язаний з поняттям соціальної ентропії. З'ясовано, що акцентуація уваги на людині та її соціальній діяльності дозволяє розглядати соціальну реальність як психомірне середовище, що розвивається та трансформується в результаті психічної діяльності людини, групи, спільноти людей у різному масштабі простору й часу, а також у масштабі окремих культур і цивілізацій. На основі узагальнення наукових підходів до проблеми психомірності, встановлено, що психосинергетична парадигма задає певний ракурс і оптику розгляду проблем соціальної реальності як "психомірного середовища". Психосинергетика, як парадигмальна модель, дозволяє здійснити певний синтез між конкретними дисциплінами та соціальною філософією.

• Козобродова Діна Михайлівна (філософські науки)

  Якщо, ви не знайшли інформацію про автора(ів) публікації, маєте бажання виправити або відобразити більш докладну інформацію про науковців України запрошуємо заповнити "Анкету науковця"